Персефона була не в змозі довго зносити вигляд цих злісно вибалушених, мовби незмигних очей у суцільній темряві й устала, пробурмотівши пусту фразу. Усе якось буде.
Щось та буде. Байдуже, що саме. Коли вона вийшла з намету, вечірнє повітря вже не бриніло такою спекою, як у попередні тижні, а під підошвами вона з подивом відчула опір землі, мовби крокувала м’якою подушкою. Вона нахилилася, вийняла ліхтарик із неглибокої кишені штанів і спрямувала вузький промінь світла на пісок, на якому стояла. З-під нього пнулася до сонця квола рослинка, щось на кшталт пучечка похилених травинок. Опустившись ближче, так близько, що Персефона ледве не торкнулася рослини кінчиком носа, дівчина розглядала хворобливі паростки. Стеблини були жовтувато-зелені й одягнені в ніжні шоломи бутонів; вони тягнулися вгору, немовби розправляли кінцівки після довгого сну, від якого Персефона пробудила їх, ледь не розчавивши ногою.
Вона коротко повагалася, чи зірвати ці квіти й привезти додому, затиснувши між сторінок якоїсь книжки, та зрештою лишила рослину стояти там, де вона проклюнулась із землі.
Зміни, які спричинив нещодавній дощ, оприявнилися протягом подальших кількох днів. У таборі, хоч куди глянь, забуяли подібні рослини, простягаючи свої бруньки та листочки на стеблинах до неба. Невдовзі набряклі бруньки розчепірили віяла кришталево білих квіток. Навколо цих квітів рясніли найрізноманітніші трави, спершу на міліметр від землі, та за кілька годин уже сантиметрової висоти. Дощ пробудив цю пустелю. Погода лишалася похмурою, навіть хмари так само висіли в небі, проте їхня заслона проясніла й подекуди навіть давала землі змогу зустріти погляд сонця. Робочі нарешті повернулися до розкопок, проте не корилися Тілевому суворому планові, пропускаючи повз вуха будь-які його крики й лайку. Вони приходили вранці, працювали весь день, влаштовували перерви, коли заманеться, і йшли назад до табору поспати або послухати радіо, коли вважали, що з них годі роботи. Пісень і досі не співав ніхто. Тіль, який, схоже, не зауважив цих змін у навколишньому світі — або свідомо ними маловажив, — мусив відмовитися від розпачливих спроб перевести роботу на врегульований, дисциплінований лад. Зрештою, йому навіть не вистачало сил командувати ними, і він був надто виснажений, щоб і копати, і гримати на них водночас. Та й користі від того гримання не було, схоже, ніякої, тому він задовольнявся тим, що просиджував ночі сам у ямі, риючи далі, допоки його зморить сон і накриє ковдрою Персефона, яка спала в наметі без нього. Д-р Тіль знову шукав забуття в алкоголі. Тунельний зір від сп’яніння допомагав йому зосередитися лише на праці своїх рук і на безпосередніх завданнях. І це діяло — хоч і недовго.
Персефона не поверталася. Вона спала в таборі, їла разом із усіма, розмовляла з помічниками, які заходилися знову пакувати й очищувати кістки та витягати все, що зможуть, із затопленої братньої могили, але вона не верталася до Тілевої ями на півдні від його скелі, до місця, яке сама йому нарадила. Він мовчки сприймав її відсутність, її велике зникнення. Він узагалі більше з нею не говорив. Відколи Персефона приїхала назад після спроби втечі, вони не перекинулися ані словом. Замість копати, замість продовжувати їхні безцільні пошуки — а вони були саме безцільні, — щоб скоріше дійти до якогось відкриття, вона стала фотографувати відродження флори, яке не задокументувала ще жодна людина в цій частині світу, зберігати картинки на одному зі своїх комп’ютерів, збирати їх у цифрових альбомах, описувати дивні різновиди й вигадувати для них назви. Гучні назви. Урешті, вона просунулася так далеко, що почала обрізати деякі бруньки, листочки, квітки та стеблини, виривати рослини з корінням і затискати між сторінками книжок, щоб притримати їх на майбутнє. Кожному зі своїх відкриттів вона привласнювала ім’я, дату і місце знахідки, додавала підпис під фото і ретельний виклад своїх висновків. Вона не вивчала ботаніку, але це було й неважливо. Ці рослини дослідить хтось після неї; їм дадуть наукові назви, їх класифікують і увічнять у навчальних посібниках, проте імена, які їм дарувала Персефона, прикрасять сторінки у вигляді заголовків чи підзаголовків. Рослину, що квітла білим цвітом по всьому таборі, зокрема, і перед її наметом, вона охрестила першою, вписавши її назву друкованими літерами на початковій сторінці свого першого фотоальбому. Вона назвала її на честь сліпої та її спасителя.