Протягом усієї ночі було чути, як д-р Тіль копав собі яму. Це пронизливе тертя заліза об пісок, що розступався під його ударом і падав на високу, як скеля, купу на краю ями збоку від Тіля, переслідувало Персефону навіть у снах; вона марила про в’юнкі квітучі рослини, що обвивають усе навколо. Тіль намагався викопати корені цупких паростків, що чіплялися за опори наметів і ковші екскаваторів, тягнучись вище до неба, ранив лозу гострою лопатою, проте ця рослина буяла так, що він не встигав її нищити. Вона витіснила з Персефониних марень навіть нічні жахіття про закривавлені очі й піщані скульптури людей, утім вони не відступили назавжди, лише зачаїлися в куточку її свідомості, за бруньками й листочками, які проростали з тіл і крізь тіла. Вона підслуховувала чужу, геть незнайому їй мову робочих і вихоплювала з неї дедалі більше вивчених слів і запитань у пустоту. Навіть уві сні вона не могла їм відповісти. Її губи були зашиті, але вона забувала про це, вдивляючись у білу чистоту квіток.
Ніхто не знав про смерть співця і сліпої. Персефона нікому не розповіла про те, що знайшла під час втечі. Та й хіба це щось змінило б? Нехай уже лишаються поховані між табором і караванною дорогою, нащо дарма втручатися в їхній спокій. Прокидаючись, вона й досі бачила перед своїм внутрішнім зором обриси чоловіка в піску — із цього піску тепер вибрунькувалися сотні квітів, названих на його честь, — та рештки машини, оповитої стеблами завтовшки з дерево і схожої на живий, квітучий, роздутий кокон. Най так і буде, думала вона і не порушувала своєї мовчанки. Персефона обходила табір, зривала, описувала і зберігала щораз інші трави, квіти та крихітні пагони, які могли б розростися до кущів, до тернистих хащів, що колись даватимуть плоди. Краєм ока вона спостерігала за схиленими копачами, які боязко повернулися до придуманих Тілем робочих змін. Ранкова зміна саме заступила нічну, водії екскаваторів передали один одному ключі, копачі отримали мотики та лопати. Гек, Підо та Мінті також перейшли працювати до Тіля. Хоч він про це й не просив, вони лишили свої кістки, замінили щіточки на маленькі лопати і присіли навпочіпки поряд із Тілем, слідкували за його рухами й повторювали їх. Може, вони вирішили, що лишився тільки тиждень, а отже, зовсім небагато днів, короткий проміжок часу, протягом якого ліпше не дратувати свого професора — а копачам — свого роботодавця, — щоб не боятися поганих наслідків для себе по поверненні додому. Студенти переймалися своїми оцінками, робітники — своїм прожитком. Персефона ж не боялася нічого, а тому зосталася каталогізувати пробуджену пустелю і зі смутком спостерігала, як рослини, що рвалися до світла з дна ями, нещадно викопували і жбурляли лопатами на купу разом із піском, прирікаючи ставати перегноєм.
Нові знахідки не припинялися. Щогодини, майже щохвилини Персефона натрапляла на нові квіти незнайомої форми та кольору, пучок трави, якого не помітила раніше, — її альбоми нескінченно грубшали. Увечері вона потай зв’язалася з університетом Масуда й повідомила про своє відкриття; її спрямували до біологічного інституту. Вона описала науковцям, які зібралися навколо приймача по той бік дроту, форми листя, стеблин і квіток, розгалуження коренів. Її пропозицію надіслати їм проби рослин професори відхилили. Вони хочуть поглянути на місце, де ті ростуть. Побачити це на власні очі. Такого дощу не було більше ніде. Він пощадив Масуд і всі райони на північ від караванної дороги. Та й дощ, що випав в інших районах, не зрівняти з тим, про що повідомила вона. Експерти з ботаніки зголосилися приїхати й лише за допомогою кількох дзвінків розповсюдили новину по всьому світу. Гряде справжня сенсація. Готуйтеся! Це буде щось масштабне. За кілька днів вони прибудуть до пустелі з усім, що необхідно для дослідження цього неймовірного, ба навіть дивовижного феномену, і задокументують його за всіма правилами.