Персефона опитала робочих, чи траплялися їм подібні рослини, подібні квіти, і всі вони відповіли запереченням. Ніколи досі не було такої зливи, та й пустеля в цьому місці ніколи не лежала у воді. Тут віддавна не бачили нічого, крім міражів. Персефона засперечалася. А як же король, якого шукає Тіль. Він власноруч примусив ці землі розквітнути чотири тисячі років тому. Можливо, доля дарує їм дещо більше — не самого короля, а світ, який він побудував. Що до Персефони, то вона почувалася так, ніби вони навіть перевиконали початкову ціль. Вона зберегла свій реферат, зміст якого пригадувала вже дуже тьмяно, у тій самій папці комп’ютера, що і фотоальбоми, щоб не забути те, що знала давно: це місце колись було раєм.
Тіль не сказав нічого, коли Персефона розповіла йому про свою розмову з біологами Масуда. Він не осатанів, не накричав на неї, проте в нього затрусилися руки й забігали туди-сюди неспокійні очі. Йому бракувало сил, бракувало слів, щоб донести їй свій стан. Він намацав за спиною стіл і обперся на нього. Здавалося, риси його худого обличчя стали ще гострішими. Минуло кілька хвилин, перш ніж витиснув із себе прохання: «Води», та його тон сказав дівчині те, що він залишив несказаним. Ти мене зрадила. Персефона не розуміла, чому він так думає. А Тіль не міг висловити їй того, на яку небезпеку чекає з-за горизонту. Він уже бачив заголовки. Бачив звіти про чудеса природи. Бачив обличчя широко всміхнених чоловіків поряд із фотографіями якогось корінця, а під цими картинками текст, у четвертому абзаці якого журналіст мимохіть зазначить про те, що це нечуване відкриття здійснили під час безуспішної археологічної експедиції. Жодної світлини з Тілем, жодного фото саркофага й артефактів за його спиною, жодних спалахів із моря фотокамер. Хто напише про мертвих, якщо їх витісняє життя.
Відколи випав дощ, це була перша ніч, яку Тіль провів у наметі, біля своєї зрадниці, щільно її оповивши. Його грубі крижані пальці ковзали вздовж її шиї та хребта, та вона лежала нерухомо. Долоні Тіля гладили її живіт, її ноги, і дівчині здавалося, що вона замерзає. Персефона стулила повіки, натомість очі д-ра Тіля лишалися широко розплющені.
Він був тут, але не з нею. Її рішення бути з ним, а не на батьківщині, там, де, мабуть, невдовзі святкуватимуть закінчення ще однієї війни, — вона замріяно уявляла, що могла би бути зараз серед живих, замість розкопувати мерців, — цієї ночі це рішення тяжіло над нею щогодини дужче під його шерхатими від пилу руками. Цей чоловік, якого вона не знала, і його сліпе поривання означали для неї дедалі менше; вона давно вже не була б із ним, якби не пам’ятала, яким необхідним він колись був для неї.
День на березі, розмова перед університетською аудиторією. Дрібниці і багатозначні погляди. Похід у кав’ярню, до нього додому, подарунок. День був холодний, ніч була тепла, ба навіть гаряча, і вони дивилися одне одному в очі. Постійно дивилися в очі, поки навколо була зима, зима старої війни, до якої вони були тепер байдужі і в якій замерзав — як оце зараз Персефона — відомий їм світ. Попрощавшись із останнім днем року, з його снігом і сльотою, вони покинули свою батьківщину. Разом вони відкрили це місце в записах і кресленнях на пожовклому папері, накреслили траєкторію похоронної ходи на картах пустелі, ступаючи носіям саркофага буквально слід у слід, а на початку лютого вирушили сюди. Чотири тисячі років тому на цьому місці короля занесли в його склеп разом із сотнями прикутих до нього рабів. Чотири тисячі років тому ці люди пішли за ним і померли за нього в темряві, виснажені голодом. Їхні скорчені рештки лежали тепер за крок від Тілевих чобіт. Їхні скелетовані пальці зі зламаними, сточеними об стіни цього склепу нігтями тягнулися до робочих нічної зміни, немовби їх іще можна було врятувати.