Коли Тіль розтиснув обійми, Персефона загорнулася в ковдру і вибігла з намету. Як спекотно, казала вона собі, хоча насправді їй було так холодно, що зуби почали мимохіть цокотіти. Д-р Тіль нарешті заснув і лишився наодинці з собою і своїми побоюваннями щодо майбутніх газетних статей.
Довгими безсилими помахами чоловіки й жінки в ямі вдаряли мотиками в землю — чи то пак вдаряли об землю, ледве не випускаючи з рук. Вони неохоче встромляли лопати в стіни, розширюючи проходи. У кожному з них бриніло питання: Чому? Чому вони й досі були тут, чому вони вже два місяці носять пісок з одного місця на інше, порушують спокій старих могил, та ще й, як виявилося, не тих могил? Чому вони тут узагалі? Щоб утілити фантазію одного божевільного? Щоб коритися безглуздям чоловіка, в якого вселився диявол? Іще один удар, одна грудка сирого піску, яка розбивається об землю. Дзвін лопати, хрип, кректання, хрускіт суглоба, новий удар. Дзвін лопати. Кректання. І так по колу, в трансі одноманітності, аж раптом — скрегіт. Так сталь вдаряється об камінь. І ще раз. І ще раз лопата скрегоче і відскакує. Помічник, що стояв позаду, Гек, спершу навіть не помітив, що його інструмент стукає вже не у піщану стіну, що з кожним новим ударом на його ноги, груди і лице летить кам’яна крихта. Студент спав із розплющеними очима й роззявленим ротом. Його дух ширяв далеко звідси. Інші затамували подих. Озирнулися на нього. Дехто нерішуче перезирнувся. А потім нараз почулися стук, гук, та такі могутні, що Гек прокинувся від своїх опівнічних марень, змахнув мотикою і ледве не впав. Покришена стіна піддалася ударам. Верхні валуни обвалилися слідом за своєю опорою, скотилися з краю розламу і поховали під собою Гекові ноги. Захитавшись, він спробував за щось ухопитися, проте камені, за які він хапався, луснули, як скло, порізавши йому долоні. Коли його зір нарешті відновився, йому у вічі дивилося око чорної пітьми, темнішої за місячно-сіру ніч навколо нього. Молодий помічник відповз назад із вигуком подиву і страху та побачив на кам’яних уламках фрагменти орнаментів. Забувши про обережність археолога, він розбив стіну гробниці, протаранивши ворота до світу мертвих, як таранять мури міста-оази, і цей світ видихнув йому в обличчя запах мокрої плісняви і застояного повітря. Чотиритисячолітня гробниця зітхнула, мов велетень, який пробудився від тривалого сну. Інструменти попадали людям із рук. Усі пороззявляли роти, проте ніхто й не думав гукати від радості. Цієї миті перші сонячні промені виповзли з-за хвилястого горизонту й затопили дюни світлом з-під пелени хмар. Повітря стало помітно теплішим, і д-р Тіль розплющив очі у своєму наметі, поки Персефона, розвернувшись до нього спиною і загорнувшись у ковдру, дивилася на північ, звідки, відділений тепер лише останнім пагорбом і останньою долиною, до них наближався конвой із п’яти великих вантажівок із зелено-жовтим логотипом на капоті — чотирикутним листком у серпанку зірок і з розгорненою книгою над ним. Як спритно вони мобілізувалися, відчувши жагу до дослідження. Якби Персефона побачила очі цих ботаніків і метеорологів, то прочитала б у них зухвалі мрії про передовиці журналів.
Заінтриговані робочі рушили від розкопок на гребінь дюни зустрічати прибульців. Вони не забули про Геків прорив, проте їхня увага не трималася довго через утому, і приїзд групи чужинців здався їм передвісником того, що вони всі скоро вирушать по домівках. Д-р Тіль, який щойно виліз, сонно хитаючись, із намету, вмить збадьорився і виступив назустріч дослідникам, ручкаючись то з тим, то з тим і намагаючись перехопити їх під лікоть, притримати, розпитати, що їм потрібно в таборі, хоч він і знав, що саме. Його теж зацікавила поява науковців. Та зараз, коли ці чужинці могли вкрасти в нього такий швидкоплинний час на останній шанс здобути собі славу, він не збирався відволікатися на своїх ворогів.
Він прокинувся, бо в таборі раптом стало тихо, і це мовчання молотків і голосів послужило для нього сигналом до пробудження. Тіль негайно зрозумів, чому на розкопках тиша. Відчуття, що сталося щось визначне, — неспокій у безвіконному просторі напередодні сильного шторму — він не сплутав би ні з чим. Д-р Тіль уже відчував подібне, тоді він також підхопився з польового ліжка й спустився до кургану, з якого піднімали саркофаг. А тепер до нього примчав Гек у супроводі Мінті та Підо — почет роззяв, який гукав його й усміхався йому в лице.
Я дещо знайшов!