Я знаю.
Ми зараз повернемось і витягнемо короля з його ями!
Не поспішайте.
Вони майнули повз нього — і крізь його пам’ять. Д-р Тіль бачив лише свою яму, яка чекала на нього за кілька кроків. Кілька імпровізованих сходинок, вузький піщаний коридор, прямокутний отвір — і ось вони. Ворота до його успіху. Чорна розколина, доволі широка, щоб у неї проліз дорослий чоловік. Він поставив одну ногу в гострокраю тріщину, тримаючись однією рукою за стіну проходу; глибокий вдих, зітхання, заплющені очі, приплив адреналіну, пульс у скронях, рій мурашок у пальцях і грудях — і ось якась сила підступила до нього і скинула в пітьму.
Люди обступили новоприбулих, які, уже діставши записники, дивилися собі під ноги в пошуках обіцяної флори. Від ботаніків і робочих долинуло збуджене бурмотіння. Персефона дісталася науковців задовго до решти, провела їх через дюну до табору й уже стояла, і досі в нічній білизні й ковдрі, перед машинами, коли ті загальмували. Вони привіталися, потиснули руки та пропустили обмін люб’язностями, аби швидше перейти до суті. Персефона розповідала, показуючи дорогу до намету їдальні, про нещодавню повінь і про подальші дні, протягом яких вона почала виявляти різні рослини; принесла їм свій ноутбук і презентувала делегації, передовсім огрядному ботаніку з роговими окулярами, який проштовхнувся впритул до столу, свої альбоми. Кожне нове фото викликало схвильований шепіт і скрегіт графіту по паперу. Чи могла б вона надати їм ці картинки? Де саме росте ця квітка чи оцей будяк? Як вона вигадала ці імена? Чи вона взагалі усвідомлює, яка це сенсація? Такого перетворення не було ще ніколи. Та ще й у такий короткий строк. Та ще й у цій частині світу. Метеорологи визирнули з палатки на й досі захмарене небо. Вони роз’яснили, що навіть записи із супутників, які вони отримали після зміни погоди, підтвердили її слова, а побачити це тепер, на власні очі, — це, без перебільшення, вражає.
За їхніми спинами фургони постачання, що приїхали одночасно з конвоєм, саме вивантажували воду, необхідну для останніх днів розкопок. Їм надіслали тільки дві великих каністри й одну коробку з продовольством, запечатану у фольгу. Щоправда, їм також привезли пакет із позавчорашніми газетами. Посильний прослизнув між роззявами, розштовхуючи тих, хто не поступався йому дорогою, і грюкнув пакетом об стіл Персефони так, що вона смикнулася від страху й озирнулася до нього.
— Думаю, тебе це зацікавить, — просичав він ледь зрозумілою англійською і розчинився між науковцями.
Персефона перепросила й посунула ноутбук на столі, дозволивши їм продивитися решту картинок самим.
Двічі припрошати не довелося. Товстий коротун просто-таки метнувся до комп’ютера і підняв його в себе над головою, щоб і колеги могли подивитися на світлини. Дехто з них уперше — через нього. Охкання і ахкання супроводжували зміну кожної фотографії на екрані.
Персефона схопила найвищу газету зі стосу, щоденну газету з рідного міста, і в неї перехопило дух. Сльози нез’ясовного зворушення забриніли в неї в очах, і вона відступила на кілька кроків від збудженого натовпу науковців і робітників, що згуртувалися навколо піднятого комп’ютера. Персефоні здавалося, що будь-яка людська душа наразі безкінечно далека від неї, ніби цей намет, під яким вона стояла, був повністю темний, і єдиний прожектор спрямовано на неї і на газетну сторінку в її руках. Персефона була наодинці з рядками заголовку. Недовірливо читаючи те, що було перед її очима, надруковане чорним на брудно-сірому, Персефона відсторонено вийшла з їдальні й усамітнилася в спокої свого намету.
Це спогад про те, що колись ми були королями
Війна скінчилася. Вороги відклали зброю. Народ пишався своїми хоробрими солдатами, країна вистояла. Держава захистила права громадян і майже не втратила своїх земель. Цитували слова президента, слова генерала: усі погоджувалися, що це не поразка для батьківщини. Більше нічого було казати, нічого було знати. Майбутнє було невідоме. Відомо було лише те, що боротьба добігла кінця. Число загиблих, звіти про руйнування і бомбардування останніх кількох тижнів, про переміщених і викрадених осіб, тобто обставини цього кінця, замовчувалися, замість них до народу зверталися із закликами до стійкості й похвалами за витривалість. Персефону все це лишало незворушною. Її не цікавила ні правда, ні справедливість. Персефоні вистачало знати, що вона може знову повернутися на рідну землю і жодна повітряна тривога не збудить її вдома від сну, що, зачувши ревіння двигуна, вона не муситиме тікати в пошуках укриття, що пил і повалені бюсти великих чоловіків залишаться в минулому й вона вже не буде розгубленою дівчиною, зіщуленою серед руїн університету. Лише тепер вона, здавалося, зрозуміла, чому над Тілем так тяжіло бажання приїхати в цю пустелю. Проте їхнє цілковите відчуження мусило колись закінчитися. Королівська гробниця втратила своє значення, і тепер вона думала про повернення додому не з розчаруванням чи безнадією, а тільки з полегшенням. Хвилювання про те, якими тепер постануть перед нею матір і садиба, були ще далеко. Усе добре, без сумніву, добре, тепер вона це знала. Та й хіба могло бути інакше: без війни все одразу стане на свої місця. Персефоні закортіло подзвонити додому. Вона вже уявляла, як почує з радіопередавача феєрверки, що їх підпалять звеселені люди на кільцевій дорозі та здіймуть угору не факели, а пляшки з шампанським, як ця уява стане дійсністю, а тоді вона негайно покине це місце, хай навіть їх і без того невдовзі витурять із пустелі. Водій фургона постачання підвезе її до Масуда, це вже напевне, а звідти вона вже сяде на перший-ліпший літак. Та що там: вона проїхала б і з пересадками десятьма потягами, кораблями й автобусами, аби лише пошвидше рушити в дорогу. Та головне — доктор Тіль. Треба повідомити йому, що сталося. Нехай він поїде з нею. Що, як вона зможе витягнути його з його божевілля. Урешті, тепер буде мир. А це означає, що в нього ще з’явиться новий шанс. Їй більше не здавалося, буцім усе втрачено.