Дівчина востаннє рушила за ним, зістрибнула в глибоку яму, в якій пропав д-р Тіль; він саме колінкував на землі у світлі жалюгідної лампи, зануривши пальці в потічок, що протікав від однієї стіни склепу до іншої. За ці тисячоліття ручай виїв собі розколину в камені. Денне світло кинуло тінь від Персефони на вузький струмок і на Тіля; чоловік підвів погляд, і хоча вона не розрізнила рис його лиця, Персефона знала, що він сяє. Підійди! Подивися на це. Хіба це не грандіозне відкриття? Він розчепірив тонкі руки та обвів жестом голе каміння, каламутну воду й порох кісток замурованих рабів, яких, вочевидь, поховали разом із королем. Ходи, ходи сюди, оглянемо разом, що тут є. Він іще не дослідив цей склеп. Щойно ввійшов сюди, натрапив на цей ручай. Він занурив іще один палець у воду та облизнув його. Вода свіжа, навіть прохолодна. Він попросив у Персефони лампу, проте вона не прихопила її з собою. Байдуже, і цього світла буде достатньо.
Вона пролізла до нього і поклала руку йому на плече. Конвой приніс їм новини. Війна скінчилася. Так само, як і зима. Тіль не тямив, що вона хотіла цим сказати, і тільки світив у темряву перед собою. Він відвернувся до неї спиною і стенув плечима. То й що, що війна скінчилася? Що це означає для нього?
Ми вертаємося додому. Ми вертаємося додому.
Чому?
Настав мир.
Ми підемо звідси тільки тоді, коли все тут завершимо.
Ти взагалі тямиш, що я тобі кажу? Глянь на мене!
Він подивився на неї, не розуміючи, куди вона його тягне.
Невже ти не бачиш квіток серед пустелі? Невже ти нічого не бачиш? Я вже не можу порпатися в цих кістках!
Він її не слухав. Треба більше світла.
Персефона простягнула руку з ями й намацала Гекову лампу, підтягла її до себе й передала Тілю; він прийняв її, виставивши наосліп руку. Їхні тіні затанцювали на покришеній мозаїці стін. Склеп був повен кісток, та в його центрі не стояло жодного саркофага. Лише трон і п’єдестал. Персефона заніміла. Д-р Тіль не бачив нікого й нічого, крім місця для короля.
Оплески. Це аплодували духи.
Крок, і ще один, і ще — він навіть не помітив, як жінка за його спиною щезла в денному світлі, не зронивши ні слова. Сидіння трону перед Тілем було порожнє, на ньому був тільки вузький напис, якісь нерозбірливі знаки. Хто там сидів? Ніхто, не володар, не раб — безлика тінь.
Персефона схопилася за кущики молодої трави з кришталевими квітами й, підтягшись, вилізла з ями.
Доктор опустився на свій трон, заплющив очі й згадав, що був колись королем.