Лишивши йому на столі дрібні гроші, вона встигла з тисячу разів перепросити на шляху до дверей, запевнити, що була рада розмові й вдячна за те, що Тіль приділив їй стільки часу. Археолог зостався в кав’ярні, посміхнувся сам собі, по-крутійськи зрадівши, що його не впіймали на брехні, й замовив собі пива. Час у нього ще був. Давно він не мав нагоди розповісти ці історії, давно в нього не було слухачів, які вислуховували їх повністю, бо не мали іншого вибору. Це освіжило його, він відчував себе знову помітним і вже не шкодував про ранковий вихід із дому. В телевізорі повідомляли про конфлікти й ненависть, що ширилися світом, єдине, що Тіль утямив із цих повідомлень, — це те, що тут, у його місті, безпечно. Смерть була далека, а мерці мовчали.
Д-р Тіль був невидимим чоловіком. Коли він стояв перед численною аудиторією, студенти дрімали й витріщалися на прогалини в розпливчастих обрисах свого викладача, а коли він виходив із залу, то ставав безликою тінню, яка прокрадалася коридорами так, щоб її ніхто не зауважив. При цьому саме увага була тим, за чим Тіль скучив понад усе відтоді, як повернувся. У той день, у ту мить, сидячи на троні свого розкладного стільця перед горою, він існував — і всі могли його бачити, відтак, засліплений блиманням очниць усевидющих камер, Тіль зник. Він вирушив додому, поки інші залишилися зі своїм життям і зором, він помер. Загублений безокий небіжчик, який ухилявся від спрямованих на нього поглядів, який тікав від них, тим паче, що це були не погляди захвату, а одноманітні погляди, погляди знуджені, можливо, насмішкуваті, а цього він стерпіти не міг. Д-р Тіль потерпав від людських очей. Тільки тоді, коли на нього гляділа Персефона, він затихав і не пробував утекти. Її очі були суворі, горді, вони дивилися на нього так, як він раніше дивився на себе. Її погляд на кілька годин робив його видимим також і для самого себе. Від її погляду він починав виступати, складати промови, видихав із себе цілі епоси в повітря перед нею і знову вдихав їх. Потім збирав ці вдихнуті скарби та воскрешав їх ізнов. Він теревенив про марнички й розгадував таємниці світу. Вона його бачила. Він не ухилявся. Але все, що д-р Тіль їй нарозповідав, було вже давнім, зробленим, дослідженим, записаним і виданим. Голос д-ра Тіля лунав із минувшини. Минувшина не принесе йому винагород. Її ноша — це жалі, і коли вона зникає, то й Тіль перекидається на тінь.
І все-таки він провів із дівчиною забагато часу. Години з нею, а пізніше й ночі, приносили йому насолоду, але також і страх, що він відволікається від своєї роботи. Уже за кілька днів, схилившись над однією зі знахідок, він упіймав себе на думці, що її обличчя ввижається йому на малюнку. Це був бенкет: богиня і її жерці. Щонайменше півгодини цей помальований уламок пролежав на його столі. Він не міг встановити його походження, урешті лишив записку одному з докторантів, щоб той датував знахідку й додав її до архіву. Вечір минав так, як і майже всі попередні. Він зустрінеться з дівчиною у своїй квартирі, а доти треба прибратися. Скалки розбитих пляшок поприклеювалися до підлоги, бо він після обіду був сам, а його батько ніяк не хотів вгамуватися.
Тіль очікував Персефону з букетом квітів на початку вулиці. Він хотів мерщій затягти її в під’їзд, до своєї квартири, щоб її не відштовхнув вигляд будинку, в якому він мешкає. Треба приховати від неї сміття, заржавілі велосипеди, машини без номерних знаків. Це не місце для такої дівчини, як вона, не місце для того, ким захоплюються, а Тіль хотів бути цим кимось. Персефоні було відомо, чому він іще тут живе, відомо також, що він незаможний, проте він усе одно соромився стану свого помешкання. Це вперше він приймав її у себе вдома, у підвальній квартирі, на життя в якій його прокляли спадок і фінансове становище, і вона залишиться тут на ніч. Він розчервонівся від збудження й нетерплячки, походжав туди-сюди, роззирався навкруги й подумки посилав у пекло кожного, хто насмілиться вистромити голову з-за фіранок або вихилитися з балкона. Персефона запізнювалася, починався град, і д-р Тіль неабияк промерз. Урешті дівчина приїхала на пасажирському сидінні білої автівки, що виповзла з-за пагорба. Колеса загальмували поблизу, але ніхто не виходив. Десь із хвилину дверцята лишалися зачинені. Шум міського дорожнього руху, здавалося, помер у тиші, але Тіль не міг розібрати нічого з того, про що говорили всередині авта: кругляшки граду гучно тарабанили об капот. Там радше навіть не говорили, а сварилися, кричали. Відтак він побачив. Із широко розплющених очей Персефони текли сльози. Співрозмовниця, якій вона виклично дивилася в обличчя, була жінкою середнього віку з темним волоссям із посивілими пасмами, яке раз по раз коливалося, коли та трусила головою, надаючи значення сказаним словам. Вона вичитувала свою доньку, час від часу піднімаючи голову та опалюючи чоловіка на вулиці лютим поглядом. Урешті вона навіть тицьнула пальцем у Тіля — і той прокинувся від свого заціпеніння. На мить він відчув себе хлопчиськом, молодиком, який нервує перед побаченням із коханою і хвилюється, що подумають про нього її батьки, та коли ця жінка з такою неввічливістю заговорила про нього в його присутності, він згадав про те, що давно дорослий, що він — науковець, і рушив уперед. Під здивованим поглядом матері, розгніваної матері Персефони, він відчинив дверцята машини, кивнув жінці й простягнув Персефоні руку.