— Доброго вечора. Дякую, що проїхали в таку далеч. Наступного разу я сам заберу вашу доньку. Не хочу додавати вам клопотів, та й, зрештою, ми ж дорослі люди.
Персефона навіть не глянула на матір. Не попрощавшись, вона вийшла з авто й затраснула дверцята. Тіль схопив її за одну руку, вклав квіти, букет нарцисів, до іншої та повів її всередину й униз сходами, подалі звідти.
Протягом наступних тижнів Персефона проводила деякі вечори з Тілем. Із її матір’ю він більше не стикався. Та, вочевидь, не могла опам’ятатися від неприйняття; Персефона про неї теж не заговорювала. Та й про себе дівчина не говорила. Вона була рада слухати, як Тіль виплітає свої історії, як він із точністю до дрібниць описує кожне поховання, кожну вазу, кожне збережене укріплення, які йому тоді, багато років тому, вдалося відкрити. Щодня йому спадало на думку щось нове, і він починав розповідати про ще давніші часи. Так, ніби ця дівчина розбудила його спогади. До нього линули події дитинства, юності, студентства, і кожна з них, звісно, завершувалася мораллю: він пояснював, чому вони його навчили. Він неначе перебував посеред розкопок і виймав культурні скарби, людську пам’ять неушкодженими з землі, піднімав із пилу й переносив до безпечного сховища, а Персефона вислуховувала його. Вона кивала, широко розплющивши уважні, ніколи не знуджені очі, дивувалася, коментувала, але жодного разу не дозволяла собі його перервати. Час від часу вона висловлювала свою думку, але не наполягала на ній. Вона з шанобливістю ставилася до археолога, хотіла почути все, що він знав, а він із вдячністю виповідав секрети. Вряди-годи, з побоювань, що надто очевидно перебільшує, він розпитував її. Питав про дім, про дитячі роки, про навчання, та вона повсякчас ухилялася від відповідей. То, мовляв, нецікаво. У неї було звичайне дитинство. Батьки розлучені, але вона через те ніколи не побивалася. В університеті все добре. Письмову роботу вона не здала. Проте ще має час. Можливо, вона її ще раз перепише, щоб бути в ній упевненішою. Тут Тіль закидав її компліментами, відтак їхня розмова непомітно збивалася на манівці. І виводила їх на курган, із якого піднімали саркофаг, прах короля. Вони ділили ложе під поглядами мерців, Тілевих квартирантів. Вони міцно вчіплювалися одне в одного. Ставало гаряче. Вони вчіплювалися міцно. Духи не йняли віри, і Тіль усміхався духам. Вони вчіплювалися. На ранок надворі білів минулонічний сніг. Ранній сніг. Жовтнева погода вдалася до жартів, і коли Тіль відчинив Персефоні двері, небіжчики вирвалися поперед дівчини з будинку в блідий світ, щоб улаштувати там танок. Їхні прозорі постаті розчинилися на білому тлі полів, і вони стали б зовсім незримими, якби не тіні, які вони відкидали, якби не летючі тіні хмар.