— Вона чудова. Твоя робота. Неймовірна.
Персефона безтямно гляділа на Тіля, стоячи біля вікна.
— Гадаю, ти в ній на щось надибала. Тобто, звісно, треба ще покопатися, я вже трошки нарив у цьому напрямку, але твій внесок — це для мене значний стрибок уперед.
Вона не розуміла, про що він торочить, і не питалася. У зап’ястку пульсував біль, а легкий посвист, якого вона так і не змогла позбутися після ночі бомбардувань, і досі дзвенів у її вухах, відволікаючи увагу.
— Ти слухаєш? Персефоно?! — Тіль знову говорив голосом дослідника, розкаяний коханець здимів. — Від цього ми можемо відштовхнутися, ти чуєш?
— Так, мабуть, — Персефона набрала повітря, помовчала й підкреслено безвиразним голосом спитала: — То ось чим ти займався останніми днями?
— Так, серед іншого, — він не збагнув підтексту запитання. Чому вона раптом утратила інтерес? Адже досі так утішено прислухалася до нього, коли він розводився про свої відкриття.
— І тому не приходив? — Персефона хотіла почути від нього щось, щось правдиве. Лише слово, яке показало б: він розуміє, що вона переживає.
Аж тепер його осяяло.
— Авжеж ні! Місто ходило ходором. Я думав, ти мертва!
— А отже, скористався моїм спадком, щоб обезсмертити мене своїм відкриттям.
Обидва знічено замовкли.
Тіль був заскочений і сидів із опущеними долу очима.
— Мені шкода — усе не так просто. Я не це мав на увазі. Але ж я мав себе врешті чимось зайняти. Університет понищений. Усе в руїнах. Це диво, що ти звідти вибралася.
Персефона похитала головою, волосся її лежало тепер по-іншому. Треба його підрізати б.
— Я й не вибралася. Мене витягли.
Тіль не відповів, замість цього розшукав її роботу поміж газет і поклав на простирадло.
— Перечитай її ще раз і поміркуй над нею. Я зробив у ній примітки. Можливо, тоді ти побачиш те, що бачу я. Завтра я знову прийду, а зараз маю забиратися, поки відвідувачів іще випускають.
— То залишся тут.
— Ні, мені треба додому, — він цмокнув її у чоло й вийшов із палати не озираючись.
Персефона дивилася йому услід, хоч він уже давно зник у дверях. Дівчина й досі відчувала злість і розчарування, що вгніздились у ній по пробудженні, та більше не знала, чому дозволила це їм. Вона вмовила себе, що в нього мали бути вагомі причини на те, щоб не приходити. Війна. Там, на віддалі від міста, було чути постріли. До лікарні доправляли поранених. У нього мали бути вагомі причини, як і в усіх інших. Війна. Що тепер важать обра́зи? Адже він таки прийшов, і Персефона вже не була сама. Вона відклала роботу набік і лише серед ночі, так і не склепивши повік від завивання сирен на сусідній пожежній станції і стуку дощової бурі у віконниці, дівчина взяла в руки списані сторінки. Зрошення пустелі.
Корона із заліза і терня увінчала нового короля. Залізо, іржавий від крові вінок клинків, поклав собі на голову завойовник, який відкинув ворогів народу, тоді ще нечисленного пустельного племені, далеко за пагорби і дюни на сході, назад на поталу палючому сонцю. Тернові шипи, переплетені з клинками, грозилися вколоти й, здавалося, і досі росли в нього над чолом. Король — воїн і охоронець, глибокі корені якого живляться з піску. Та терен, що вінчав його, був сухий, а кущ, із якого взято терен, не ріс на цій землі. Тут не росло нічого. Люди, і досі кочовики, жили з невеликих стад, які переганяли від оази до оази, та й їх самих не більшало. Противники вичікували, невидимі за дюнами, вищими, ніж у їхній пустелі, і пили з невпинного річкового потоку, множачись, на відміну від гордих підданих кочового короля. Невдовзі вони знову нападуть, щоб забрати багатства мертвих скель, захованих під піском: золото й метал. Тож король наказав копати. Він розіслав найсміливіших вершників зі свого племені в усіх напрямках земного диска, і ті відшукали відомих будівельників і вчених усіх народів і прикликали на його бік. Вони копали й садили, обчислювали, навчали, їхні колодязі сягали води у глибочіні пустелі. Вони змайстрували водосмоки, що діставали воду на поверхню, і канали, які розподіляли видобуту вологу по землях. Скоро живі річки прошили дюни, єднаючи оази, і люди пили з річок. Небавом поля на берегах каналів почали давати плоди, а кочовики — зводити міста, оточені стінами, і забувати, що колись були не більше ніж жменькою пастухів. Тепер вони були землевладцями, і найвищим серед них був їхній король. Із усіх усюд з’їжджалися люди й просили дозволу оселитися на берегах королівства. І їх приймали. Після клятви вірності й стягнення податку вони осідали тут і ставали земельними господарями, як і їхні сусіди. Міста множилися — і множилися колодязі, що прокладали собі шлях крізь пісок, вологий і важкий у земних надрах. Більше ніхто, ніякий ворог, не насмілювався зазіхати на багатства короля, так страшилися тепер люті воїна, який оглядав свої землі з-за могутніх міських укріплень. Розчаровано позирали і собі вороги на каламуть своєї річки й проклинали дари, що вона їм несла, бо їм було не дорівнятися до короля. Хоч їм і довелося опустити зброю, та пальці їхні, вчепившись у руків’я, біліли від напруження, а руки трусилися від заздрощів і ненависті. Скіпетр король зробив собі з кісток і плодів. Це був символ його влади. Кості — це смерть, земні плоди — життя. Вони обоє були йому підвладні.