не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи
на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства
Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття,
а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його
голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці. Несподівано в ту
хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі
погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий,
ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та
Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його,
вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері. Одстоявши ранком
другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на
рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців,
сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою. Після вінця
Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під
час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після
зруйнування Січі Запорозької, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе
спокійно сказав колишній кошовий. - На все бо є воля Божа і без його
святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці,
іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від
нього сподіватися милосердя. За ту ніч, що минула після першої розмови
з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і,
врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної
волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з
щирого серця.
IV
Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з
батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі,
а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й
старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу
долю.
Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки
оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в
садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього
вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими
дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у
вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь.
Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі
як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до
куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто
був їй тепер найдорожчий на світі, - свого чорновусого красуня Демка.
Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням
ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство
та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.
Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під
верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь
осяяного сонцем величного лиману.
- Любий мій! - скрикнула Галя. - Чи є на світі що чарівніше за
нашу оселю?
- Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за
ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! - одповів
козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.
З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з
дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після
одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці
коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро
почав привчатись до господарювання.
Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з
Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші
рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до
плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За
невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати.
Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі
діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була
риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки),
зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх
Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були
більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.
За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та