сіяти панський хліб, косити його, молотити та звозити зерно до
панської економії. У старого ціле пекло заклекотіло в серці: - Ну,
сього вже не діждете! - скрикнув він. - А ти ж гадав як? Князю
подаровані всі сі землі од цариці, а як ви сидите на сій землі, то
зрозуміло, що й ви князівські разом з землею. Стуманів світ в очах
старого козака і, хитаючись з обурення, мов прибитий, ледве доволікся
він до своєї пасіки і впав під куренем на солому. Болючі думки, мов
убиті у мозок цвяхи, пекли голову старого. - Так ось до чого воно йшло
скасування Запорожжя... Щоб наші землі та степи, кривавицею дідів та
прадідів политі, пороздавати вельможам... Невже ж воно справді так і
буде? Невже Господь святий попустить, щоб нас, вільних людей,
повернули в неволю? Нащо ж, Господи, ти привів мені старому діждати
такої недолі? Чому не прибрав мене раніше? Всю ніч гнітили такі думки
козака і всю ніч не заплющував він очей, благаючи Бога, щоб він або
одвернув геть сю чорну хмару тяжкої недолі, що нагнітила їх, або
прийняв його до себе. Не спали сю ніч і діти старого. Вони до світу
просиділи біля батька під куренем, щоб не тільки не бачити того, що
робилося в хаті, а навіть не чути нелюбої їм мови тих нещасних та
замордованих чужих людей, що мимо своєї волі принесли їм недолю і
стали їм ворогами.
VI
Другого дня зранку прикажчик поїхав у економію до найстаршого
управителя, а у обідню пору повернувся до Базавлуку і загадав всім
кріпакам, щоб другого дня ранком їхати у плавню рубати ліс. Далі він
прикликав до себе обох Баланів і Рогозу. - Ти, старий, - сказав він
Дмитрові, - своїми волами тягатимеш з берега сюди колоди, а твої сини
нехай переженуть всіх ваших коней у плавню. Там мої люди рубатимуть
ліс, так треба кіньми тягати колоди до річки. Старий козак з жахом у
очах дивився на прикажчика: - Ви хочете моєю худобою робити? У мене
своє хазяйство й своя робота худобі єсть. - А я вам прямо кажу, -
скрикнув Рогоза, - що у плавню я не піду і батькових коней до роботи
вам не дам! От що! Прикажчик, як хитра людина, не хотів відразу
доводити козаків до розпуки і сказав неначе спокійно: - Ну гаразд...
Якщо ви робити не хочете, то на сей раз обійдемося й без вас; а вже
щодо худоби вашої, так вона мені дуже потрібна, і я заберу її до
роботи, хоч би ви й не давали. Я не подивлюся на ваше змагання. Я ще й
вчора вам говорив, що все те, що було вашим: і земля, і худоба, й
хати, і навіть ви самі, тепер князівські! - Не буде того! - рішуче
скрикнули козаки. - Запорожці од віку не будуть кріпаками! - Побачимо!
- глузливо проказав прикажчик і пішов до свого діла. Сю ніч всі знову
ночували у курені. Молоді козаки, знемігшись за попередню ніч, спали
тепер добре і прокинулися тільки ранком, почувши голос батька, що з
обуренням гукав: - Жене!.. Жене, проклятий! Жене моїх коней і волів!
Круторогі ж мої... укохані мої діти! Чи на те ж я ростив вас, щоб на
князів ви працювали! Демко та Іван схопились на ноги і, вгледівши, що
прикажчик верхи на коні жене з степу весь косяк, а позаду кріпаки
женуть і волів, кинулися до хати, вхопили недоуздки і побігли
навперейми коням. Перелякана Галя гукала на чоловіка, благаючи, щоб
він вернувся, але Демко її не слухав і побіг у степ. Зблизившись там з
кіньми, він накинув на одного з них обротьку, скочив на нього і почав
навертати косяк знову у степ. Іван слідом за Демком теж був уже на
коні і допомагав шуряку. Батько та Галя од воріт побачили, що
прикажчик наскочив на Демка і вдарив його батогом, але тільки вспіли
вони скрикнути од обурення, аж дивляться: розігнав Демко свого коня
та, наскочивши на прикажчика, так вдарив його кулаком у груди, що той,
мов сніп, впав на землю, сам же Демко, завернувши коней, погнав їх
знову у степ. Галю обхопив страх, що вчинок Демка не минеться йому
дурно, і вона жахливо скрикнула: - Господи милосердний, що ж тепер
буде? У старого Балана під час сутички, навпаки, не жах був у очах, а
радість. Йому любо було бачити, що зять вчинив, як годилося
запорожцеві: що не подарував прикажчикові образи, а з козацьким хистом
збив його з коня. Очі старого заграли юнацьким вогнем і він голосно
гукнув: - Молодець, Демко! Нехай знає вражий зайда запорозького
кулака! Вилежавшись деякий час на землі, прикажчик підвівся і,
шкандибаючи, пішов до двору, кленучи Демка уголос і погрожуючи йому
кулаком. - Почекай, гайдамако, я тобі сього так не подарую! Через