землю і, зв'язавши йому ноги, понесли знесиленого до стайні, а слідом
по ньому потягли Рогозу, Івана Луб'яного й Лантуха. І от на стайні,
серед бруду й калу, кріпаки, що вже стеряли в собі іскру Божого духу,
почали вибивати дух живого Бога з своїх братів. Не стогнали запорожці
під руками катів, бо біль у тілі був нічим, порівнюючи з мукою душі і
серця покривджених. Вони мовчки, мов залізні, терпіли мордування, аж
поки ставали непритомними. Старий Балан після катування не підвівся...
його непритомного винесли з стайні і, одливши водою, кинули на віз.
Повкидали на воза й останніх. Демко, впавши на воза, сховав своє
обличчя в сіні, бо йому соромно було глянути на Божий світ... Соромно
було почувати себе живим після такої образи... Діди Луб'яний та Лантух
голосно просили собі у Бога смерті; серце ж молодого Івана палахнуло
почуттям помсти і він дав собі клятву, що прикажчик заплатить своїм
життям за їхню ганьбу. Коли старого Дмитра привезли додому, знявши з
воза, понесли до хати, він, зібравши останні сили, проказав: - У
курінь... на пасіку... Ридаючи, мов дитина, Галя вже оббанювала в
курені скривавлене тіло свого чоловіка і, коли туди ж унесли батька,
хотіла доступитись до нього, але він спинив її: - Не руш... Не руш,
моя дитино... моя надія і втіхо... Прийшов мій час... Тоді, доню,
оббаниш моє тіло, як відійде душа моя... - Тату... таточку!.. -
припала до батька Галя. - Не кажіть так... Не покидайте нас сиротами
на поталу катам! Ви ще одужаєте і ми кудись підемо звідсіля! - Ні,
доню,.. я просив Господа, щоб Він не дав мені жити після смерті неньки
нашої Січі Запорозької і він, милосердний, кличе вже мене до себе. Не
вбивайся за мною, в домовині я не знатиму того знущання, що тут… Про
вас тільки, діти, болить моя душа. Як ви нещасні свій вік проживете...
Через годину старий запорожець горів уже, мов на вогні, і став
непритомним, а світом Галя, ридаючи, вже споряджала тіло свого
замордованого батька на той світ.
VII
Поховавши батька під вербами над лиманом, Демко, Іван і Галя,
прибиті горем, сиділи біля його могили всяк з своїми думками, не
наважуючись навіть слова сказати одно одному, бо ні про що, опріч як
про недолю, ніхто не знаходив мови. Несподівано Іван, що від часу
знущання над ним. став зовсім іншою людиною, ходив замислений, з лютим
непривітним поглядом в очах і ні до кого не звертався, раптом встав,
наблизивсь до Галі і низько їй вклонився, кажучи: - Прости мене, моя
сестро. Не нарікай на мене за те, що я тебе покину, бо не сила мені
коритися неправді. - Що ти... що ти Івасику? Чого прощаєшся?.. -
скрикнула Галя і, схопившись на ноги, припала братові до плеча. Демко
й собі підійшов до нього. - Заспокойся, Іване! Ти намислив щось
непевне! - Не подарую я прикажчикові, - говорив Іван, хвилюючись, -
того знущання над нами, а найбільше над старим батько нашим. Я довіку
не мав би спокою, коли б не помстився за батька! - Схаменися! -
скрикнула Галя. - Що ти намислив? Ти ж себе занапастиш! . - Тихше
гомоніть, - сказав Іван пошепки. - Сьогодні я вб'ю прикажчика і малим
каюком втечу у плавню, а ти, Галю, збери мені харчів і поклади у той
порожній вулик, що батько наготовили для нового рою. Коли я тікатиму,
так ті харчі заберу! - Та ти ж загинеш у плавні! - з плачем говорила
Галя. - Як же ти там житимеш? - Не бійся, я не дитина. Запевне у
плавні чимало ще нашого товариства блукає... Знайду побратимів,
помандрую на Дунай. Ти, Галочко, щотижня винось мені харчів у вулик, а
я приїздитиму у темні ночі й забиратиму їх, аж поки не помандрую
звідсіля. - Братіку мій ріднесенький! - заголосила Галя. - Зросли ми з
тобою вкупі, як голуб'ята, тепер же доводиться з тобою навіки
розлучатися. - Помандрував би й я з тобою, Іване... - сказав Рогоза, з
заздрістю поглядаючи на шуряка, та ба, крила приборкані! Галі сі слова
чоловіка запекли у серці. - Ти шкодуєш, Демку, що побрався зо мною? Се
я з Миколкою приборкала тобі крила? Демко схаменувся: - Боронь Боже,
щоб я нарікав на тебе, Галю! Нагадав мені Іван, що на Дунаї товариство
вільно гуляє, а ми тут загибаємо, от і вихопилося в мене таке слово.
Він заспокоїв Галю і не відмовляв Івана од його замірів. Порадившись,
всі зважили за потрібне, щоб Демко з Галею ночували сю ніч на очах у
людей, в хаті, щоб на них не було підозріння за смерть прикажчика. Як
порадилися, так все й сталося, і коли ранком другого дня Демко й Галя