останній час сієї ночі подружжя радилось, як і коли утекти Демкові.
Врешті намислили вони, що найліпше йому підстерегти Івана і поїхати у
плавню разом з ним. - Як будуть темні ночі, - говорила Галя,
заспокоївши свого чоловіка, - ти, серце, приїзди до мене. Подряпаєш з
садочку у віконце, то я й почую і хоч на хвилину ми з тобою будемо
знову щасливі. - Ох, горлице ж моя, що ж буде тут з тобою без мене? -
Що ж маємо робити? Я коритимусь у всьому... Може, якось житиму. Другої
ж ночі Рогоза попереносив до пасіки всю батькову зброю, наробив до
рушниці набоїв, набрав хліба, сала і дещо з одежі і почав підстерігати
Івана. Щоночі він прощався з Галею, хрестив у колисці сина і покидав
захисний куток, у якому зазнав найбільшого щастя, - однієї ночі таки й
не вернувся вже до хати. Покинута чоловіком Галя стала кріпачкою. Вона
в усьому корилася і робила все, що б їй не наказували. Прикажчик довго
допитував її про чоловіка, Галя ж все одмовлялася, ніби не знає, де
він, нарешті ж надумала сказати, що Демко помандрував за Дунай. У сій
вигадці не було нічого неправдивого і прикажчик залишив свої
допитування; та тільки се вийшло на гірше, бо після того він почав
поглядати на Галю хижими очима і почав знову зачіпати її, маючи надію,
що тепер, без чоловіка, вона буде лагіднішою й покірливішою до нього.
Здибавшись уночі з Іваном, Демко похапцем розповів йому про свою
пригоду і заміри. Козаки рішили взяти більшого човна, бо їздити через
увесь лиман маленьким каюком було небезпечно через хвилю, і позносивши
в човен зброю, деякі рибальські знаряддя й харчі, рушили в лиман. Поки
їхали лиманом, Іван розказав, що знайшов у плавні собі товариша Якова
Люльку. - Чудесний він козарлюга, - розказував Іван, - бурлакою жив
собі біля Ненаситця на Дніпрі. Але кілька місяців до сього й там
знайшовся власник на нашу, запорозьку, землю: якийсь граф. Він
загарбав у козаків усю худобу й майно, а самих повернув у кріпаків.
Люльці, як от і тобі, хотіли за непокірливість одрізати оселедця, та
тільки у нього в халяві був ніж, так тим ножем він прикажчика вбив на
смерть, а трьох з челяді покалічив та, добігши до Дніпра, вскочив у
човна і подавсь до Великого Лугу. Ми з ним збудували собі у плавні
добрий курінь. Рибачимо собі, а рибу в Микитино возимо продавати. Хоч
би й довіку так жити, то байдуже. Поки почало благословлятися на світ,
козаки переїхали лиман і протяглися трохи вгору Підпільною, а далі
Балан повернув човна у вузеньку протоку. Та протока була дуже
вихиляста, і човен довго крутився по ній. Він то виїздив у озера, то
знову поринав між очеретами, ховаючись там не тільки од людського ока,
а навіть од світу сонця. Скрізь навкруги човна були такі нетрі, що,
мабуть, як і світ стоїть, по них не бувала нога людини. Потроху плавня
почала прокидатися. За всіх раніше обізвалися соловейки, слідом
зацвірінькало інше дрібне співоче птаство, далі заскрекотіла
червоно-синя ракша, в врешті вже пішов такий гомін від пташиної
розмови та співів, що козаки не чули навіть свого власного голосу.
Сонечко десь уже зійшло, але його промінь грав тільки на вершках дубів
та високих яворів, до човна ж, через гущавину плавні він не досягав.
По озерах, що по них проїздили козаки, була така сила водяної птиці,
що за нею майже не знати було води. Тут клекотіли своїми червоними
дзьобами білі лебеді, гулко ляскали крилами по воді незграбні баби,
полоскалися поміж осокою, витягаючи з мулу собі їжу, дикі гуси; дикі ж
качки, коли знімалися з води вгору, то своїми зграями заступали світ
сонця. - Ще б пак, тут не прожити козакові! - весело звернувся Іван до
Демка. - А як надійде зима? - Та воно б байдуже й зимою, зробили б
землянку з пічкою, а от тільки горе: хліба ніде добувати. Певно, що на
зиму доведеться таки мандрувати на Дунай. Очі обох козаків світилися
веселим вогнем. Вони раділи з краси запорозького Великого Лугу. Навіть
Рогоза почував себе тут щасливим і тільки думи про тяжке становище
Галі темними смугами краяли те світле й радісне почування. Вже сонце
було височенько, коли Балан привернув нарешті човна до берега і,
вискочивши на землю, затяг його в очерет так, щоб човна не можна було
помітити ні з якого боку. - Приїхали! - сказав він, забираючи на плечі
весла. Рогоза забрав з човна свою зброю і вони, поринаючи з головою у
високій траві, пішли од берега у пущу плавні. Йти довелося недалеко, і