за кількома кущами бузини виявився курінь, добре вкритий очеретом ще й
з запоною, сплетеною з осоки на дверях. - Пугу, пугу! - гукнув Іван
по-запорозькому звичаю, ще здалеку. Зачувши пугукання, назустріч
козакам з куріня вийшов Яків Люлька. Се був літній козак з сивиною у
вусах, невисокий на зріст, але кремезної постаті з могутніми плечима й
високими грудьми. - Поїхав сам, а повернувся удвох? - сказав він до
Івана, привітно поглядаючи тим часом на Демка. Рогоза зняв шапку. -
Прийміть, дядьку, до гурту. - Що більше, то веселіше! - одповів Люлька
і, одхилив ширше заслону, запрошуючи тим Демка до куреня. Іван
розказав товаришу про пригоди Рогози, і вони зразу ж почали радитись
про те, як зрятувати Галю з дитиною, але ні до якого певного краю у
своїх міркуваннях не дійшли. Забрати її уночі і привезти у плавню було
нетрудно, але що було б далі? Наближалася осінь - куди подітись тоді з
немовлятком? Податись на Україну? Але ж і там скрізь було кріпацтво...
Після скасування Запорожжя вже ніде неможливо було вільно прожити.
Тільки одно надумали козаки: ловити якнайбільше риби та продавати її,
щоб придбати грошей. - Як будуть гроші, - говорив Люлька, - так тоді
скоріше щось надумаємо. Проте до Микитина їздити було далеко, а ближче
не було де рибу продавати. Але козаки зуміли зарадити справі. Щоб
переховати рибу до продажу живою, вони поробили з лози великі кошелі
і, втопивши їх у річку, щодня впускали туди свою здобич. З харчів
козакам потрібний був самий хліб та ще сіль, риби та дичини вони мали
стільки, скільки душа бажала. Через тиждень Рогоза поїхав до своєї
хати по хліб. Виїхав він у полудень, щоб до захід сонця виплутатись з
протоків та озер; на лиман же виїхав аж увечері, коли вже почало
смеркати. Непомітною комашкою човен козака пересунувся через широку
просторінь лиману і наблизився до невеликого острова, що був недалеко
вже од рідних осель. Рогоза привернув до сього острова, бо бачив, що
по хатах ще де-не-де світилося і люди не спали. Треба було перечекати
і він сів на березі під вербою. Тут козака обступили згадки про
недавнє минуле, бо се був той самий острів, що з нього два роки до
того він вперше почув голос своєї Галі. Як воно недавно було те щастя
і куди воно тепер поділося?.. Козак нетерпляче дожидав, поки по всіх
хатах погасне світло і коли, нарешті, діждав того, то сів знову у
човен і поплив до свого садочка. У вулику на пасіці він знайшов і
хліб, і пшоно, й сіль, але всього того йому було не досить: тепер,
коли молодий козак був всього за декілька кроків од своєї дружини, він
не мав сили піти звідсіля і знову стати диким лісовим звіром, не
пригорнувши її до свого серця і не упившись радощами кохання.
Здержуючи своє серце, що колотилося в грудях, мов пташка у сільці,
Демко пішов до хати, тільки не так пішов, як ходять люди, а поплазував
на череві, ховаючись поміж травою, мов ящур або полоз. Доплазувавши до
невеличкого віконця, що дивилося з хати у садок, козак ледве чутно
пошкрябав по склу і того непомітного шкрябання було вже досить, щоб
Галя його почула. Вже не одну ніч Галя спала, мов та пташка на
гілочці, що все чує... Не один раз вона навіть виходила у пасіку
подивитись, чи не спорожнився вулик? Чи не приїздив її милий?.. І от
тепер, почувши шкрябання по склу, вона зразу вгадала своїм серцем, хто
прибув. Зіскочивши з ліжка, вона схвильована, не зразу навіть знайшла
двері, щоб відчинити, але врешті таки знайшла... Ще мить і два
наболілі серця стукотіли одно коло одного... От Галине ліжко, а от
біля нього й колиска сина... Батько не може бачити свого сина, зате
він чує його легкі подихи, доторкається до його тепленького тіла і
обережно цілує його. Не бачить Демко і любих очей своєї дружини, але
замість того він почуває її всією своєю істотою і міцно стискує її в
своїх обіймах... Коротка літня ніч і небагато часу дала вона для
втіхи... Незчулися закохані, як проспівали вже другі півні і прийшов
час, щоб Демкові від'їздити. - Демко, любий, лишися тут!.. -
прошепотіла Галя, не рознімаючи своїх рук, що обновилися круг шиї
чоловіка, - Скорися! - Як скоритись? Себто стати кріпаком? То се,
Галю, ти ножа встромила мені в серце. Руки молодої жінки безсило
рознялися, а з грудей вибилося тяжке зітхання. Вона не мала сили
сказати чоловікові, що прикажчик все дужче чіпляється до неї, а за те,
що вона не хоче з ним любитися, мордує її найтяжчою роботою. Вона не