наважилася сказати й того, що боїться, аби він силою не примусив її
стеряти свою честь. - Ну, так іди... - сказала вона. - Не гайся!..
Демко перехрестив колиску сина, хапаючись, ще раз поцілував дружину і
зник за дверима, ховаючись у темряві ночі.
IX
Вже тричі Рогоза одвідував Галю; сьогодні він їхав учетверте. Ніч
сим разом була темна й вітряна. Лиман шумів піною від великих хвиль.
Ті хвилі підкидали й били човен, як трісочку, немов силкуючись залити
його й поховати в безодні; проте Демко не звертав на них найменшої
уваги, а нап'явши паруса, розбивав сиві верхи хвиль своїм човном
надвоє. Сьогодні він віз Галі радісну звістку і та звістка виповняла
його душу щастям і рішучістю. До Микитиного Рогу прийшла з Дунаю
звістка про те, що за Бугом, понад лиманами й біля Дунаю, приймають
козаків разом з жінками й дітьми і наділяють всіх землею. Через
тиждень Люлька мав продати у Микитиному останню рибу і на зібрані за
літо гроші купити дуба, щоб тим дубом плисти на Дунай всім товаришам,
взявши й Галю з Миколкою. З сією то радісною звісткою й поспішався
сьогодні Демко до Галі. Приставши до берега і, перебігши садок, він,
як і вперше, підліз до Галиного віконця, пошкрябав по склу і вона йому
одчинила. Зараз після перших радощів побачення Демко розказав Галі про
те, що за другим разом він забере її і повезе на Дунай, де буде їм
вільне й спокійне життя. Галя радісно почала його цілувати, далі ж,
схопившись з ліжка почала виймати з скрині всяке збіжжя. - Що ти, що
ти? - почав Демко її спиняти. - Не зараз їхати, а другим разом! - Ні,
не другим разом, Демку! - говорила Галя пошепки. - Сьогодні нас
бери... зараз! - Та ще ж немає у нас дуба. Ні на чому їхати. -
Байдуже! - говорила Галя, ледве зводячи дух з хвилювання. - Поки
добудете дуба, я якось перебуду з вами у плавні! Далі вона враз
покинула свою роботу, знервовано припала до чоловіка і, тремтячи всім
тілом, почала хутко говорити: - Бери, бери мене, Демку, зараз, бо
несила мені далі змагатися... Я досі тобі не говорила, щоб ще дужче не
рвати тобі душу, тепер же слухай... З тієї доби, як ти втік, до мене
почав залицятись прикажчик. Він перестав було виганяти мене на
панщину, а замість того часто навідувався до нашої хати, заводячи речі
про те, що коли ти мене покинув, так я вільна любитися з іншим, хоч би
й з ним... - А гаспид!.. - прохарчав Демко. - Цить! - затулила Галя
йому рота рукою. - Слухай далі. Коли я на його залицяння просила
становити краще мене на панщину і він побачив, що всі його заходи
даремні, то почав мене страхати, ніби як ти невідомо куди подівся, так
управитель владен звінчати мене з панським кріпаком. Далі він почав
мене мордувати самою найважчою й брудною роботою та до того ще такою,
щоб мені не можна було брати з собою Миколку. Сердешний хлопець,
лишаючись у хаті по півдня без догляду, заходився тут криком і коли б
не ненька, то певно, що нашого Миколки вже не було б на світі... Що я
натерпілася за сі два місяці, що я намучилася душею, то не знаю я вже,
як ще та душа й держиться у моєму тілі і як ще б'ється у грудях серце!
Слухаючи дружину, Рогоза і лютував, і разом плакав, переживаючи душею
те, що переживала без нього Галя. - Коли так, - сказав він нарешті, -
то їдемо зараз! Подружжя похапцем склалося. Демко взяв до рук сонного
Миколку, а Галя взяла клунок з шматтям, і вони відчинили двері, щоб
іти садком до човна…Та не вспів козак ступити однією ногою за поріг,
як дужі руки вхопили його у поперек тіла. Незадоволена унада до Галі
не давала прикажчикові спати, і він вже не одну ніч тинявся попід
вікнами її хати. Тинявся він і сьогодні... і врешті спостеріг, як
Рогоза підкрався до своєї хати і як Галя йому відчинила. Радіючи, що
можна помститись, прикажчик побудив челядь і, привівши до Баланової
хати з десяток дужих парубків, почав підстерігати біля дверей. Він чув
навіть розмову подружжя і як тільки Рогоза одчинив двері і ступив з
дитиною на руках за поріг, прикажчик зразу вхопив його під силки. У
Рогози був у халяві чобота ніж, але в руках він держав дорогу ношу.
Кинути ту ношу було неможливо, поки ж він вспів передати хлопця до рук
Галі, челядинці вхопили його за ноги і звалили на землю. У безсилому
лютуванні й розпуці козак скреготів зубами і змагався як звір, а проте
через кілька хвилин нерівної боротьби був уже зв'язаний. Все те
сталося так несподівано й хутко, що Галя ледве вспіла скрикнути і
стояла з дитиною на руках, мов закам'яніла. - Так ось як він за