Дунаєм! - глузував з молодої жінки прикажчик. - Ось через що ти така
недоторка! Ну, тепер уже годі вам, голуб'ята, буркотіти... Тепер уже я
знаю, що з вами зроблю. Натішилися сю ніч, намилувалися... та тільки
се вже востаннє! Світом зв'язаного Рогозу, разом з Галею й дитиною,
везли в економію до управителя на суд. Почувши од прикажчика, що
Рогоза переховувався у плавні, управитель рішив, що з нього ніяким
робом не зробиш уже кріпака й робітника, а придбаєш тільки клопоту.
Через те він намислив віддати козака в пікінери. У ті часи, по наказу
князя Потьомкіна, набирали з запорозьких бурлак три полки пікінерів,
так що віддавши туди Рогозу, управитель сподівався навіть запобігти
ласки князя. - Ну, що ж, - сказав управитель прикажчикові, показуючи
на Рогозу. - Сей гайдамака звик воювати, робити ж він не вміє й не
хоче. Здамо його в пікінери... Можна сьогодні ж вирядити його у Самар
до полковника. Та потавруйте його, щоб всякий знав, що він втікач.
Демко не одповів і слова, бо розумів, що всяка балачка тут зайва.
Нехай празникують кати його безголов'я, як знають. Милості він не
попросить, але й пікінером не буде, а знову втече, і або загине, або
врятує Галю. - А їй що? - спитав прикажчик, показуючи на Галю. - Треба
й її покарати за те, що переховувала втікача і сама хотіла з ним
утекти! - Ну, на перший раз, - одповів управитель, дивлячись на Галю
прихильно, - буде з неї двадцять різок. - За віщо ж? - заплакала Галя.
- Що я хотіла втекти з чоловіком, так на теж я у церкві Божій
присягалася скрізь бути з чоловіком, куди б він не пішов. Де ж у вас
правда? - Ну, ну... годі мене вчити, - гримнув управитель, - а то
прибавлю! З малих літ Галя не знала не то бійки, а навіть лайки, її
обхопив жах перед соромом і ганьбою катування і у розпуці вона впала
навколішки: - Помилуйте! Не робіть мені такого безчестя! - Ну, коли
вона не хоче різок, - обізвався прикажчик, - так замість того звеліть
одрізати їй косу! - Косу? - ридаючи скрикнула Галя. - Завіщо ж косу
мені різати? Хіба я повія? - Устань, Галю! - обізвався до дружини
Рогоза. - Соромно кланятися катам! Не нам ганьба з того, що люті
вороги знущаються з нас безоборонних! Мордуй мене, кате! - гукнув він
управителю. - Дери з мене живого шкуру, та тільки лиши немічну,
легкодуху жінку! Не звик управитель чути такі речі од своїх кріпаків.
Йому любо й звично було чути від них благання. Він любив, коли
підвладні йому люди припадали йому до ніг і, як покірливі пси,
цілували їх. Таким покірливим він часто дарував їхні провини; гонорові
ж, запальні речі козака роздратували його. - Жінці за покірливість
дарую все... - голосно гукнув він. - Гайдамаку ж бийте, поки виб'ється
з нього дух, тоді одлийте водою і знову бийте... і так тричі. Якщо
видержить та і не помре, так тоді потавруйте його і везіть у пікінери,
у Самар. Ти ж, красуне, - звернувся він до Галі, - їдь додому, та
гляди: якщо тільки твій чоловік втече з служби, так зараз же я тебе з
кимсь звінчаю. Галя ридала, як мала дитина, припадаючи до чоловіка і
прощаючись з ним навіки. Нещасна молодиця не мала надії колись його
побачити, бо в ті часи москалі служили, аж поки їх вб'ють або
покалічать. - Поблагослови сина... - над силу промовила вона, коли
Демка вже вели до стайні. - Нехай його Бог благословить! - одповів
козак. - Мені ж зв'язано руки і ніяк його перехрестити! А ти, Галю, не
вдавай свого серця у розпуку та сподівайся: я прийду по тебе, хоч із
того світу. Тут челядь відтягла молоду жінку від чоловіка і її повезли
додому, Рогозу ж почали катувати, як наказував управитель, а коли він
не мав уже сили навіть держати голову, його винесли надвір і тут
коновал наштрикав йому на правій руці своїми інструментами літеру “Б”,
що мала визначати російське слово “бродяга”, і після того натер
порізане місце порохом, щоб порізи посиніли і їх знать було довіку.
Далі Демкові обрили півголови і тоді вже замкнули у комору, щоб там
він вилежавсь, поки трохи погоїться спина,
х
Два тижні дожидали Рогозу у плавні Яків Люлька та Іван Балан; на
третім же тижні, не діждавши його, попливли дубом у Чорне море та до
тихого Дунаю. Тим часом Рогозу забили у кайдани і повезли у Самар до
полковника пікінерського полку. Козак знову побачив навкруг себе
свідка своїх юнацьких герців - просторий степ; побачив і свідків своєї
весільної подорожі - могили Близнюки... Та тільки сум наганяло тепер