чернець спинив його. - Дарма, козаче, будеш там нудитись. Сиди собі
біля дуба, а заховатись поспішаєш і тоді, як почуєш голоси. Сюди я
тобі й снідати й обідати винесу, або пришлю з послушником. Наших не
бійся: у нас і ченці й послушники всі свої братчики - не зрадять.
Рогоза поцілував ченця в руку і той пішов до монастиря, сам же він сів
під дубом, прислухаючись до цвірінькання пташок та гудіння бджіл з
монастирської пасіки. Не дуже довго просидів козак біля дуба, коли від
Самара почулися голоси й тупотіння коней. Він зразу ж сховався у дупло
й зачинився. До монастиря підбігло десятеро драгунів з ротмістром. Той
ротмістр пішов до ігумена і збив цілу бучу, кажучи, що у монастирі
переховується десь втікач-пікінер. - Що він тут, - гукав ротмістр, -
то се певно так, бо від самого берега Самара, де він покинув чужого
човна, слід чоловіка видно на піску аж до самих ваших воріт. Ігумен
одповів, що такого втікача він не бачив, а що, коли ротмістр має охоту
шукати його в монастирі, то він одчинить йому всі келії й комори.
Годин зо три драгуни нишпорили по монастирю. Оглядали всі закутки,
шпиталь і льохи, обдивлялися навіть по руках послушників, шукаючи на
них тавра, та врешті, не знайшовши Рогози, посідали на коней і почали
оглядати понавколо монастиря ліс. Рогоза чув, як і повз того дуба, де
він сидів, пробігали коні, але його захисток був цілком безпечний і
він не турбувався. Скоро після того, як тупотіння коней потишилося і
драгуни поїхали шукати Рогозу по Полтавському шляху, чернець-кошовий,
посміхаючись у свої сиві вуса, постукав у дуба патерицею і, випустивши
Рогозу на волю, дав йому обід, що сам приніс у глечику. - Куди ж,
сину, звідсіля? - спитав він, коли Рогоза скінчив обід. - Душа
рветься, пан-отче, до товариства на Дунай, а звідтіля, взявши братів,
як Господь допоможе, так знову повернуся до Базавлуку, рятувати жінку
й дитину! - Нелегка, сину мій, твоя справа... - сказав чернець у
задумі. - Серце ж тобі правду говорить: гріх був би, коли б ти сам
вирятувався, а дружину покинув загибати. Молися Милосердному, то він
тобі допоможе. Три дні так прожив Рогоза біля таємного дуба, на
четвертий же день ранком чернець-кошовий привів до нього осідланого
коня і приніс вбрання послушника. - Одягай, сину, отеє вбрання, -
сказав він, - а на голову підкапок послушника, сідай на коня, та й їдь
собі до річки Бугу. Шляхи ти знаєш, бо походом під Бендери й під
Килію, говориш, ходив. У тороках біля сідла харчів тобі на тиждень, а
ось ще візьми трохи грошей. Як питатимуть, куди їдеш, говори, що
ігумен послав тебе на Молдаву, до Мирнопоянського монастиря.
Зворушений добрістю ченця, Рогоза впав навколішки і з сльозами на очах
почав цілувати його руки. Багато пригод зазнав Рогоза, поки добувся до
Бугу. Було лихо йому й з безвіддя й з безхліб'я; сумно було самому у
степу і од хижих вовків, що великими табунами щоночі виходили з
терників та байраків, шукаючи собі здобичі... Та все те переміг козак
і однієї темної ночі, нав'язавши коневі на копита перевесла, скручені
з трави, щоб не чути було тупотіння, він обминув по сей бік Бугу
російський кордон і перебрів конем на той бік річки. Не вспів його
кінь ступити на турецький берег, як з-за скель, що лізли берегом одна
на одну виникли темні постаті людей і вхопили його коня за повід. -
Стій, бо тут тобі й смерть! - почув Рогоза серед темряви ночі грізні
поклики. Він сподівався, що на турецькому боці річки його здибають
турки і не дуже злякався, коли його коня оступили люди, але дуже
здивувався тому, що до нього гукали на рідній українській мові.
Придивившись до людей пильніше, він впізнав на них запорозьке вбрання
і тоді догадався, що ті люди були дунайці, себто запорожці, що
перейшли з Дніпра на Дунай. - Пугу, пугу!.. - скрикнув Рогоза
по-запорозькому. - Якого біса ви тут полохаєте людей! - Дивіться! -
почулися поміж запорожцями крики здивування. - Та се чернець, та ще,
певно, з наших братчиків, бо пугукає! Почали розпитуватись. Між
запорожцями знайшлися такі, що знали Рогозу. Вони повели Демка до
свого табору і розказали, що турецький султан довірив запорожцям
держати кордони по всьому Бугові, а проте втікачів з України звелів
пускати на турецьку сторону вільно; Рогоза ж розказав про свої пригоди
і про те, що їде на Дунай до брата Петра. Поки велася розмова,
запорожці нагодували Демка і поклали спати, ранком же, проводжаючи