його, порадили простувати понад Бугом, від кордону до кордону, поки
дійде аж до самого лиману. - Тут скрізь наші по кордонах... - говорили
вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство
рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же
товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь
турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою
печаткою.
XI
Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні
запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по
зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й
жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та
золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис
у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.
Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років
пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи
тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками
- козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до
лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили
трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко
знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна
хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів
спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,
товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У
Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив
однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися
і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і
турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -
мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.
Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста
Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів
полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями
товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.
Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. - А лиха
мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти
разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. - Та
як би ж я голив її у дорозі? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так
виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? -
Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! - Та от, якщо хочеш до
Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу.
Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці
везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня
великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю
у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні
часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському
гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий
острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у
Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо,
коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому
Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози
та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так
само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі...
Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не
плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству
і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати. Ще більше зрадів
Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку,
привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких
куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на
Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка,
скарбниця і розпочата в будові церква. Рогоза пішов понад протокою до
Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці
працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано
оглядали незвичайного гостя - ченця, не пізнаючи Рогози; він же не
хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня,
де мав надію здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був