років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж
Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю,
він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався
з ними у бойовищах, - його боялося й січове товариство. Боронь Боже
було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич -
уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як
довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб
той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й
свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза
поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за
осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике
Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре
дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на
Запорожжі й одружився. - Дивіться: чернець, чернець! - почув він од
берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демкові дуже по знаку і,
глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі
хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він
добре виріс і склався на молодика. - Васильку! - радісно скрикнув
Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре
придивившись, радісно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуі…- гукав
він, обнімаючи брата. - Нащо ти пішов у ченці? - Скажи краще,
Василечку, - одповів Демко, - де брат Петро? - Тут, Демку... тут усі:
і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і
там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив
дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її
дьогтем, свої ж широкі” як четверикові лантухи, штани він підкачав
угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від
волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на
довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам,
що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч,
Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замість
того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше
спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу
спокусу! Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді
оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо
випало на його голову. Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого
до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з
того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли
він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те
лихо, що сталося. - Чого хотів, того й добув, - сказав він врешті,
коли Демко скінчив. - Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не
покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко, - не один же я лишився
на Україні!.. Половина товариства лишилася там! - Від того ж і лихо
наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі
дівка миліша й дорожча була за матір-Січ - ну так і живи, як знаєш! -
Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою
прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене
лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі. - А який
біс намовив тебе придбати собі ту пеню? - Та годі бо про се, Петре,
вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти
пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом
Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав
тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька
випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні
жаху очі. - Де оселедець? - грізно гукнув він через хвилину. - Се так
з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум,
привселюдно, одрізують нам оселедці. - Хто саме одрізав? Говори! - ще
голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали
оточувати братів колом. - Князівський управитель! - Яку ж смерть ти
йому заподіяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь
одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він
лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. -
Нікчемний бабій! - несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по
дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові