почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть
поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата
порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між
товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим
Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до
нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Підожди! Коли ти
подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над
козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю
кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.
Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного
батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали
розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті
Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він
повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве
запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його
показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів
вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він
побачив свого шуряка Ивана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у
плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора
троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти
на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною
рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки:
той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним
ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те
спитали, він сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те,
що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче
згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку
вдачу.
XII
На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув
посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців
повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на
Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під
нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину,
хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не
стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із
зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у
козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного
краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про
можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на
з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того
часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді,
довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство
посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й
брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова
старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого
кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими
самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,
подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб
вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий
запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій
пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як
і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже
повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув
посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу
Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже
сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж
від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної
матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить
серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають
запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить
правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі,
справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує
запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і
жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому