голосно, щоб усі чули: - У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого
вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно
по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто
з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо
радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з
собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не
буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише,
так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж
обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого
дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків
згоджуватись на пропозицію князя, - Хто хоче повернутись на Україну, -
додавав він у всякому курені, - не дожидаючи, поки підніметься все
військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б
не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч
запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися,
гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу
до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один
великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний
край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію
князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських
втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. - Яку землю дав
нам султан? - гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський. -
Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не
можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи?
Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! - Там на
Дніпрі вільні степи! - гукнув за ним Іван Губа. - Там святі Божі
церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що
говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців
мокрим рядном; - А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам
рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі
землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. - Хоч і не чули, а
певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають
вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам
скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а
товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними
виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому
руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрі, як одрізують нашим
братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви
коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що
був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. - Отже,
глядіть!.. - говорив далі Петро. - Буде так усім дурням, хто послухає
брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те
закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й
вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так
шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби
та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді,
може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді
султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скінчив, засоромлені
Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі
суперечки йшли по всіх куренях, по всіх купах запорожців і що далі
йшов час, то все більше козацтво поверталося до думки, що ліпше бути
вільним, хоч і у чужій стороні, аніж невольником у своїй рідній. На
другий день після обіду знову загуділи тулумбаси і козаки зібралися на
майдан, як і вчора. Кошовий уклонився товариству і почав говорити до
козаків про те, що у листі князя немає обіцянки, щоб запорожцям
повернути їхні стародавні права й. землі, а є тільки обіцянка
подарувати провини; а що ніяких провин Військо Запорозьке не вчинило і
навіть свої землі, кров'ю батьків политі, без змагання віддало, то
нам, коли б повернулися ми на Україну, нема на що сподіватись. Після
кошового говорили дехто з старшини, а далі й прості козаки і стільки
тут довелося посланцю Потьомкіна вислухати докорів і за покривдження
старої січової старшини: Кальнишевського, Глоби, Порохні й інших, і за
поневолення тих з товариства, що лишилися на своїх землях, що він
відразу стеряв надію на згоду війська повернутись на Україну... І