перечепив його ногою і той впав, Гнат же знову вхопив дівчину. Той
парубок був завзятий і, скочивши на ноги, наскочив на Гната. - Ти
якого біса перечіпаєшся? Пусти дівчину, я її вловив. - У моїх вона
руках, так я й вловив, - одповів Гнат. - Не віддам, хоч ти тут
розсядься! - Пусти, бісів паливода. Вона моя дівчина... Бо як не
пустиш, так я не подивлюся, що у тебе шабля при боці. Парубок був
закоханий у Настю і не хотів дозволити Гнатові женихатися з нею; проте
й Гнат не хотів одступатися од дівчини, що так йому уподобалась.
Зчинився бешкет. Парубок однімав Настю і м'яв Гнатові руки, та не
помагало. Дівчина почала плакати, інші парубки заступилися за свого
товариша, гвалтуючи, що запорожець не по правді перечепив парубка.
Вони обступили вже Гната та Івана цілим натовпом, погрожуючи кулаками.
- Хто доторкнеться, зарубаю!.. - гукав Гнат, зовсім не розуміючи, що
робить. - Моя дівчина!.. Не оддам нікому! Невідомо чим би скінчився
той бешкет, коли б з-за тину не вийшов Петро. Побачивши, що Гнат
держить дівчину так цупко, мов кіт мишеня, він так і палахнув з
пересердя. - Ти що тут коїш, лобуряко? Бешкет зчинив, неначе й справді
запорожець. Ще на губах молоко не обсохло, а вже у гречку стрибаєш! Чи
не київ тобі схотілося? Суворий погляд брата зразу вибив чад з голови
Гната. Руки його рознялися, дівчина вирвалася і побігла до своєї хати,
а парубки одійшли далі від велетенської й суворої постаті завзятого
січовика. - Ходи, бісів сину, зо мною до дуба, я тебе повчу, як з
дівками женихатися! З тим Петро повернувся йти у берег, до Дніпра, а
слідом за ним мовчки пішли і Гнат з Іваном.
Ранком другого дня запорожці, забравши на дуба жінку й дітей
Гробаря, рушили дубом униз по Дніпру. Гнат сидів невеселий,
замислений. “Невже ж то, - думав він, - увесь вік мені прожити
бурлакою, як брат Петро? Навіщо ж тая воля, що у Січі, коли вона гірша
за неволю? Тутешні парубки хоч не у кармазинах ходять і без шабель,
так за те вони кохаються з дівчатами, живуть серцем... щастя кохання
знають. Нащо ж і жити на світі, як не знати того щастя?” Він виявив
свої думки Іванові і той згодився з ним. - Бог з ним, з січовим
життям... - говорив Іван. - Яка там утіха?.. Тільки що пити... На
Буджаку можна й так прожити вільно біля землі. Візьму я отеє разом з
Галею ще Ївгу... Чогось мені без неї сумно та жкурно. Одружуся з нею
та й будемо жити на Буджаку поруч з Демком. В ту хвилину дуб пропливав
повз високу скелю біля Романкова. Дивиться Гнат, аж на скелі Настя з
відрами стоїть та білою хусточкою слізоньки втирає, а далі як угляділа
його на дубі, та й ну хусточкою у повітрі махати. - Прощай, прощай
бравий козаче! - вимовляла та хусточка. - Не довго судилося нам з
тобою у парі бути! Скочив Гнат на чердак дуба, зняв шапку та й ну
махати нею. - Прощай, прощай, дівчинонько! Як живий буду, то по тебе
прибуду! Далеко вже дуб од Романкова. На рожевій від проміння
ранкового сонця пелені Дніпра він здається дрібною комашкою, а дівчина
все ще стоїть на скелі і дивиться услід тому, хто так несподівано
збаламутив її молоде дівоче серце.
XIV
Недовго пливли козаки. Тільки, сидячи у дубі, поснідали та
пообідали, аж тут уже й Нові Кайдаки, де жила дружина Гайдабури. За
часів Нової Січі у Нових Кайдаках була збудована добра запорозька
фортеця, після ж скасування Січі Нові Кайдаки зразу були повернуті на
повітове місто нової Новоросійської губернії, а городничим міста було
призначено полковника Шостака. Коли запорожці прибули до Кайдаків, там
будувалося чимало нових казенних будинків, стіни ж фортеці
руйнувалися, Наказавши Гайдабурі, щоб до ночі був з своєю родиною у
дубі, Петро з товаришами пішов обдивлятись по місту та купити
якнайбільше харчів, щоб уже вистачило їх на всю далеку дорогу. Тільки
вспіли запорожці піднятись на гору до церкви, де був базар та
крамниці, як їх оточили з усіх боків Кайдачани і сунулися за ними
слідом, дивуючись, звідкіля взялися козаки, коли вже два роки було
заборонено запорожцям не тільки носити зброю, а навіть одежу, і звати
себе запорожцями. Чимало й тут знайшлося товаришів і навіть приятелів
наших дунайців. Розпитуванням про життя на Дунаї і тут, як у
Романкові, не було кінця краю і козакам зовсім не давали ходу. Тільки
простяглися було наші козаки до однієї перекупки, з рундука котрої на
них приємно дивилися оселедці, тараня й чухонь, як їм перепинив шлях