поліцай у білих вузьких, як дудки, штанях, синьому каптані з шаблею
при боці. Знать було, що то непростий поліцай, бо позад нього йшло ще
двоє городовиків. - А стійте лишень, - сказав він, ставши напроти
Петра, - що ви за люди? - Хіба не пізнали? - одповів Петро. - Ми ж
запорожці! - Які такі запорожці? - почав гримати поліцай. - Немає
тепер запорожців! Мабуть, розбишаки якісь або втікачі. Як насмілилися
шаблі чіпляти? - Запорожцям бути без шабель не годиться! Ми не тутешні
запорожці, а вільні, з-за Дунаю! - Цить, цить! - замахав на Петра
руками поліцай. - Ходіть усі за мною до городничого. Петрові се не
подобалося; проте, маючи в кишені білет з печаттю посланця князя
Потьомкіна, він не вагаючись пішов з товаришами за поліцаєм. Кодацький
городничий Шостак був уже підстаркуватий і гладкий чоловік. На своєму
віку він уже послужив чимало у війську і тепер у чині полковника
одпочивав на посаді городничого. Коли до нього привели запорожців, він
після смачного обіду й доброї пляшки горілки вже виспався і тепер
сидів у хаті, смокчучи люльку на довгому чубуці. Коли поліцай
одрапортував йому, ще привів таких запорожців, котрі втекли на Дунай,
він вип'яв на козаків свої здивовані очі і почав гримати. - Отеє добре
вскочили ви до моїх рук! Якже се ви сміли тікати до бусурманів. Ось я
зараз всіх вас голубчиків у колодки! - Підождіть, пане полковнику! Не
хапайтеся! - сказав Петро. - Те вже давно цариця нам подарувала, а
світліший князь вже аж двічі засилав до нас за Дунай посланців,
закликаючи нас назад. Він і землі нам, і вільне життя обіцяє. От на те
нам од полковника, князівського посланця, і білет дано, щоб нам ніде
ніякої перешкоди не чинили!.. Прочитавши білет, городничий почав
неймовірно розглядати його з усіх боків і навіть проти вікна на світ.
- Не чув я про такі білети нічого... - сказав він згодом, - і наказу
такого у мене немає. Чи не самі ви, голубчики, сей білет написали.
Певно, що воно так і буде. - Іванов! - звернувся він далі до старшого
поліцая. - Який у нас наказ про запорожців? - Наказ світлійшого князя
від 1776 року, щоб всіх, які знайдуться, непанські, запорожці
віддавати у пікінери. - Чули? - гукнув городничий. - Признавайтеся
мені зараз, хто з вас панський, а хто казенний? - Так які ж там у
Туреччині пани? - обізвався Петро. - Чудні ви, пане. Ви гадаєте, що й
там князі та графи?.. Там паші, мурзаки та беї. - Се ми все розберемо:
хто ви й відкіля. Перше за все я ваш білет пошлю до губернського
правління у Кременчук, щоб там роздивилися, чи він певний. - А скільки
ж то мине часу? - спитав Петро. - А місяців зо три мине... - А якже ми
будемо без білета? - У в'язниці вам все одно він непотрібний! Тепер і
Петро зрозумів, що справа виходить на зле. Що, може, доведеться
шаблями та чингалами собі до дуба стежку прокладати. Проте, раніше ніж
проливати кров, він вдавався до хитрощів. Почувши, що дехто з то
вариства почав сперечатись з городничим, доводячи, що запорожці вільні
люди, він зразу спинив їх і повів розмову сам: - Ви пробачте нам, пане
полковнику. Як ми третій рік уже не бували тут, то й не знаємо, що тут
діялося і як воно є. От, будь ласка, скажіть, як воно сталося, що
запорожці були вільні, як от приміром ви, пане, а тепер ви питаєте, чи
немає поміж вами панських? - Бачу, що в тебе в голові горобці літають.
Не дурно ж вона як винницький казан завбільшки. Було колись ваше, та
минулося, а тепер всі запорожці, що по панських землях сидять, так то
панські кріпаки, а таких, що вештаються по селах, як от ви, забирають
у пікінери на царську службу. От що! - Так виходить, пане, так, що як
хто запорожець, так або рабуй у пана, або служи цариці? - Нарешті таки
збагнув! Так же воно й є! - Так про що ж ви, пане полковнику,
турбуєтесь? Адже ж ми з тим і прибули сюди з Дунаю, щоб у пікінерах
цариці послужити! Городничий глянув на Петра здивовано, а його
товариші ледве не скрикнули з обурення, та таки вдержалися,
зрозумівши, що Петро хоче обморочити городничого. - Як? Самі, охотою
йдете? - спитав Шостак. - Та вже ж ніяк! Запорожцеві що? Звісно, або
гуляти, або воювати... Гульня нам за два роки прямо остогидла, а
воювати - так аж руки сверблять... От ви, пане полковнику, і напишіть,
значить, до губернського правління, щоб нас прийняли у пікінери, а ми
поки що на прощання погуляємо! - Так ви б же так зразу й говорили, що
приїхали служити пікінерами, а то почали верзти нісенітницю про якесь