людей навіть непомітно буде. Чого справді вам так журитися? Ну нехай
Запорозька Січ од вас трохи далі буде - на Дунаї, а проте ви
знатимете, що вона єсть. А тут у вас і степ свій, і хата, й плавня, і
добре господарство. От звінчайте нас скоріше з Галею, так ми довіку з
вами будемо жити. Я нікуди вашої дочки не завезу - будемо обоє вашу
старість доглядати. Поки Демко говорив, Галя все міцніше тулилася до
батька та цілувала його в руку. - Ох, діточки мої... - сказав старий
козак, зовсім уже пом'якшавши і цілуючи дочку в голову. - Знаю, що
молоді ви і вабить вас до шлюбного життя, та тільки недобре мені серце
віщує... Чи буде ж ваше життя щасливе? - Та якого ж, таточку, ще треба
щастя, - обізвалася Галя, зазираючи батькові в очі, - як всім укупі
жити? - А якщо, тату, ви занудьгуєте за Січчю, - все сміливіше і
веселіше говорив Демко, - так ми з вами й поїдемо на Дунай подивитись
на нашу нову неньку. Та що ж справді: неабияка далечина до Дунаю!
Посідаємо на коней та й гайда через Буджак!.. Аби ваша сила, а шляхи
до Дунаю відомі! Старий козак повеселішав - очі його заграли і навіть
зморшки на чолі розійшлися. - А що ж, справді... - сказав він. - Невже
б же я не доїхав? Ото! Ще й як би доїхав! Я так гадаю, що тижнів за
два й стали б ми на Дунаї... Та й то ще як повагом їхати, а коли б
узяти на переміну по двоє коней, то гляди, коли б не за сім днів там
були! - От би й подивилися, як там наші живуть. У мене до того там аж
троє братів. - Головна річ, - сказав старий, - щоб козаки не забували
там стародавніх запорозьких звичаїв. Молоді на Дунай пішло багато, а
старих обмаль - доглянути молодь годилося б та повчити її. Старий
запорожець забув уже про свої літа і марив думками по Дикому Полю, по
Буджаку й понад Дунаєм - по всіх тих степах, річках та могилах, де не
один раз з шаблею в руці гарцював з товаришами. Йому стало легко й
радісно на серці і він сказав весело: - Ну якщо так, діти, то нема
чого гаяти часу. Споряджай, Галю, завтра на дорогу харчів, а ти,
Демку, обдивися воза та й повезу я вас по шлюб у Самарську
Миколаївську пустинь. Нехай вас Господь благословить... А як поживете
вже трохи, то й на Дунайську Січ з тобою, Демку, та з Івасем поїдемо
подивитись.
II
Два дні після того Галя, запросивши до себе на поміч свою бабку
Лантухову, пекла, варила й смажила всякі харчі й страви. Спинилася
вона тільки тоді, коли вже всі полиці в хижі та стіл і лави в хаті
були повні паляниць, коржів, буханців, млинців, пирогів, ковбас та
печеної птичини; ще й риби вона не забула, тієї, що Івась напередодні
натягав вудкою. Рогоза тим часом обдивився й підмазав воза і помостив
на нього сіна скільки треба було, щоб добре сидіти; про те ж чим
годувати в дорозі худобу, тоді не треба було турбуватись, бо паша була
скрізь по безкрайньому степу, де не стань возом. На третій день,
ранком Демко налигав волів, а Галя заквітчала їм роги червоними
стрічками, щоб усі, хто зустрінеться в дорозі, знали, що по шлюб
дівчина їде. Скінчивши з тим, почала вона виносити з хати все печене й
варене. Було його й у полумисках і по глечиках, а чимало й так
позагорнутого в рушники. Все те Галя складала на віз і умощувала в
сіно. Коли віз був упорядкований, старий запорожець покликав сина і
почав наказувати, як доглядати без нього господарство. Далі по звичаю
всі увійшли в хату й на хвилину посідали, “щоб на подорожніх усе добре
сідало”, і врешті вийшли до воза. Тут старий Балан скинув шапку й,
перехрестившись на схід сонця, сів на переді воза, а Галя з Демком
ледве умостились поміж харчами побіля люшель. - Гей, круторогі! -
сказав старий, любуючись своїми добрими ситими волами, і віз покотився
з двору, пірнувши через кілька хвилин у траві по самі вертки люшень. У
степу не було ні шляху, ні стежки, ні навіть людського сліду і од
волів визирали з трави тільки великі гострі роги, уквітчані Галиними
стрічками. Проте старому січовику й не треба було шляху: він бачив по
степових кряжах могили і по тих могилах розпізнавав, куди треба
простувати, щоб не потрапити ні у яр, ні у скелювату балку, ні у
сторчовий байрак. - Нащо, тату, нам їхати аж за Дніпро у Самар? -
спитав Демко, коли віз заїхав уже од зимовника за гору. - Адже по сей
бік Дніпра є церква в Нових Кайдаках. - Не знаю я, сину, - одповів
старий козак, - яка та церква у Нових Кайдаках... і який там
пан-отець. Може, чужинець який-небудь, або такий, що й бороди ще не
од-ростив; Миколаївська ж пустинь, що за Самар'ю, то святе місце. Ще