знесилена не впала на лаву.
Минали один по одному тяжкі дні. Наближалася друга Пречиста, а там
уже можна було й вінчати. Не знаходячи собі ніякого порятунку, Галя
знесилилася серцем і нею опанувала розпука. Проте ся розпука не
знищила її завзяття - вона рішуче стала на тому, щоб не дати себе
звінчати, а як уже не буде їй ніякого порятунку, так вкинутися у лиман
разом з сином; поки ж що вона рішила втекти з хати.
- Як маєш рости, синочку мій, нещасним кріпаком, - плакала вона
над Миколкою, пригортаючи його до лона, - так ліпше я сама понесу тебе
з собою на той світ!
А немовлятко неначе хотіло розважити матір: випручає рученята,
гукає до неї та сміється... Сміялася й матір, радіючи на дитину, але
очі її росили ту усмішку пекучими сльозами. Не приведи, Боже, нікому
сміятися таким сміхом, як сміялася Галя, лагодячись нести свою дитину
в холодні хвилі лиману!
Як тільки через кілька день, Галя почула од прикажчика, що завтра
рано їхати до церкви, вона, діждавши вечора, взяла в торбу хліба, а на
руки Миколку і, ховаючись у темряві, вийшла в сад. Проминувши там
батькову пасіку, перелізла вона через перелаз до левади, спустилася до
лиману і пішла попід кручею, берегом, до того місця, де росли очерети.
Там, у тих очеретах, вона й сховалася, хоч і добре розуміла, що се
переховування ненадовго відтягне час її згуби, бо не на великий час їй
вистачить хліба.
Всю ніч і весь другий день вона просиділа в очереті. Земля під нею
була дуже вогка, а повітря між очеретом відбивало болотом, проте Галі
здавалося тут дуже гарно: вона почувала себе тут вільною і навіть
щасливою на самоті з своїм сином.
- Ой, синашу! - зверталася вона до Миколки, ненадовго нам щасливе
життя. Завтра я доїм свою паляницю і тоді, синашу мій любий, підемо ми
з тобою у лиман до русалочок! Не бійся, серце, що вода холодна, я
пригорну тебе до лона і зогрію тебе й у хвилях. А там, під водою,
кажуть, єсть чарівне царство: кушир там весь перлами потканий, дерева
самоцвітами блищать, а по деревах золоті яблучка ростуть - буде тобі
чим бавитись.
Увесь день так щебетала Галя з своїм Миколкою. Тільки надвечір
спокій її нарушено. Вона почула голоси людей, що її розшукували. Люди
йшли очеретами, ламаючи їх і розгортаючи на всі боки. Навкруг неї
розлягався гулкий шелест. Щоб Миколка не подав голосу, Галя поклала
його до грудей і заніміла, сперши дух. Люди проходили повз неї
близько, проте на неї ніхто не натрапив.
Смерклося. Навколо стояла таємна тиша: тільки й чути було, як
очеретини терлися од вітру одна об одну і шелестіли.
За кілька місяців до сього, Галя нізащо в світі не лишилася б сама
на ніч в очереті, - вона боялася б і русалок, і вовкулаків, і
польового, й лісовика, тепер же вона боялася тільки людей, бо
упевнилася, що люди лютіші і за лісовиків, і за всяких примар.
Вже зовсім було пізно, коли Миколка чогось прокинувся і почав
плакати.
Під ту добу край очерету, на лимані, почулися плески води. Галя
налякалася гадками, що то її шукають, їдучи човном понад берегом, і
затулила Миколці рота, але той випручався і заплакав ще дужче.
- А цитьте! - почувся голос з лиману. - Неначе дитина плаче.
Серце Галі заколотилося, мов пташка у сільці, а кров вдарила їй у
голову і заграла по всій її істоті, їй здалося... та ні, сього не може
бути... їй почулося, неначе з лиману доходив голос Демка.
Миколка знову заплакав і замовк. Галя заніміла, сперши дух.
- Боже мій! - почула Галя з лиману голос чоловіка. - Се моя дитина
плаче. Се Миколчин голосочок. Повертай, Петре, в очерет!
- Демко! - несамовито скрикнула Галя, скочивши на ноги.
Тепер вона була вже певна: се їхав він, Демко, її любий чоловік.
Він не зрадив! Він похвалився прибути по неї і прибув.
Її поклик голосно пролунав понад лиманом і відбився в очеретах.
- А, ось де ти! - почувся в ту ж хвилину неподалеку голос
прикажчика і навкруг Галі зашелестів очерет. Знати було, що до неї
бігло очеретом багато людей.
- Демку, рятуй! - скрикнула Галя і кинулась бігти убік лиману, але
в ту ж мить дві дужих руки прикажчика вхопили її за стан.
- Задавлю гадюку! - прохарчав він, стерявши з серця голос.
- Демку! - гукнула Галя ще раз і той поклик її був останнім, бо
прикажчик затулив їй рота, а челядь, набігши з усіх боків вхопила її
на руки і понесла очеретом до левади. Галю обхопив жах від думки, що