Выбрать главу

сила бузку. Балан, оглядаючи сад, дивувався з того, що всяка рослина в

саду була так вихована, як дитина, і не хотів йняти віри, щоб все те

зробила одна людина власноручно; Глоба ж, любуючись наслідками своєї

праці і радіючи на здивування свого приятеля, весело й гордовито

говорив: - Ось де мої укохані діти! Ось де мої нащадки на сьому світі!

Якщо вони мають душу, то згадають мене після смерті. Далі Глоба

показав Баданові все своє господарство і повів у берег Дніпра, де,

притулившись до скелі, шумів колесами млин і стояли, прив'язані до

коріння осокорів, великі й малі човни. - Забагатів я! - сказав Глоба

Баданові, коли всі верталися вже до хати. - Бач: у мене млин, всяка

худоба нелічена, зимовник на дві половини... Ще й другий зимовник і

другий сад єсть у долині біля річки Половиці... А нащо мені все оте?

Мені вже час про спасеніє душі подбати. Віддам, мабуть, все добро на

Самарський Миколаївський монастир, та й сам піду туди віку доживати.

Увесь вечір приятелі згадували про своє минуле життя та гадали про

майбутню долю Запорожжя і тільки пізно після вечері полягали спати.

Ранком другого дня Глоба наклав приятелю на віз харчів і, взявши з

млина двох наймитів, облагодив великого дуба, щоб ним перевезти гостей

разом з їхнім возом і волами на той бік Дніпра. Ще не встало сонце, як

наші подорожні були в дубі і, протягши його деякий час понад берегом,

щоб легше було обминути передні скелі Монастирського острова, рушили

упоперек широкої річки. Демко разом з наймитами громадив веслами, а на

стерні, проводжаючи товариша, сидів сам Глоба. Прудкі хвилі річки враз

підхопили дуба і понесли вниз, неначе намагаючись кинути його на скелі

острова. Та тільки їм не пощастило: дужа рука крем'язного запорожця

міцно держала стерно, направляючи дуба вище тих скель, на другий бік

великої річки. За півгодини дуб був біля берега. Наймити допомогли

Демкові викотити з нього воза; запрягти ж було недовго і через кілька

хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж

піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.

Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у

стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів

і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах

та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів

ставати у Самарі на ніч. - Цур їм, тим москалям! - говорив він. - Од

них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він

боявся за Галю, - і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже

зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що

бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз

незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська

Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті

запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля

таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її

кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати,

коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий

могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли

подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом,

поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних

дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до

землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не

забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не

вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.

Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від

москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові

стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив

подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати

про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й

ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею

по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив

тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по

кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків;

людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан