На початку XXIII століття люди ще не вміли створювати штучну ґравітацію, тому яруси на „Експлорері“ були розташовані не вздовж його корпусу, як у сучасних кораблів, а впоперек, щоб при запущеному двигуні підлога знаходилася знизу. Ця обставина з незвички дезорієнтувала нас, уже двічі „кріт“ опинявся в тупику й мусив повертатися назад. Зате ми мали нагоду оглянути частину приміщень корабля й переконалися, що він буквально випатраний зсередини — з нього забрали все, що тільки могли забрати, й залишили хіба що каркас, який не пустили на переплавку, мабуть, із сентиментів. Хоча, можливо, і з чисто практичних міркувань: адже частину обшивки та дюз зняли, а потім, очевидно, налагодили добування й переробку руди на планеті, що обходилося дешевше.
— Боюся, нічого ми тут не знайдемо, — видав песимістичний проґноз Олег. — Вони явно вигребли всю електроніку до останнього кристалика. Дарма я запропонував цю ідею з „кротом“. Ми тільки час марнуємо.
— Не марнуємо, — заперечив Валько. — Сподіваюся, дещо таки залишилося.
— І що ж?
— Зараз подивимось.
„Кріт“ нарешті дістався до головної рубки керування. Її двері були відчинені, тож не довелося пропалювати в них лазером отвір. Відповідно до Олегового проґнозу приміщення було абсолютно порожнім, не залишилося навіть стійок, до яких кріпилися пульти.
Проте Валько нітрохи не засмутився й спрямував „крота“ до лівої від входу стіни.
— Ага! — докумекала я. — Зрозуміло.
— Що зрозуміло? — запитав Олег.
— „Чорні скрині“. Вони вмонтовуються у сам корпус корабля, їх навряд чи стали звідти виколупувати. А в XXIII сторіччі, якщо не помиляюся, вже існували кристалічні модулі пам’яті.
— Не помиляєшся, — підтвердив Валько. — Доступ до даних досить повільний, зате вони можуть зберігатися вічно без жодного енерґетичного підживлення, не те що на орґанічних носіях.
Незабаром „кріт“ знайшов жмуток обривків оптоволоконного кабелю, що стирчали зі стіни, і став перебирати окремі жили в пошуках потрібної.
— Так, ось він. Я не знаю, чи існувало в ті часи правило скидати в „чорні ящики“ записи судового журналу, але… Усе гаразд, нам пощастило. Починаю передачу.
На великому голоґрафічному екрані виникло обличчя доктора Шепарда, ще старіше, ніж на передстартовому знімку, в усякому разі більш виснажене.
— Це останній запис у судовому журналі космічного корабля „Експлорер-13“, — заговорив він навдивовижу звучним і твердим голосом. — Його роблю я, Джеймс Френсіс Шепард, доктор фізичних наук, керівник міжнародної дослідницької експедиції „Ядро-1“. Капітан Кляйн і вся команда корабля, за винятком п’яти інженерів і трьох медиків, які приєдналися до нас, заарештовані. Можливо, дехто з арештованих і поділяє нашу позицію, проте ними керує обов’язок, який велить їм повернутися на батьківщину й повідомити про наше відкриття. А ми не маємо права цього допустити: людство ще не готове прийняти знання, що на багато тисячоліть випереджають сучасний рівень розвитку науки. Люди тільки недавно вийшли в космос, вони роблять лише перші кроки по Ґалактиці, й було б фатальною помилкою піднести їм на тарілочці все, до чого вони так прагнуть, що так жадають пізнати. Це призведе до застою та деградації суспільства, позбавить його будь-якої мотивації до подальшого розвитку, боротьби, пошуку. У наших суперечках капітан Кляйн часто наводив як приклад альвів, які швидко засвоюють усі досягнення земної цивілізації і навіть не думають деградувати. Та аналоґії — небезпечна річ, часто вони грішать хибними висновками. У альвів є ми, люди, а ми ділимося з ними не тільки своїми знаннями, а й проблемами, непізнаними таємницями, нерозкритими загадками. Так, вони дивляться на нас знизу вгору, проте ми для них не всесильні та всезнаючі боги, а лише старші брати по розуму, які можуть багато, але далеко не все. Зовсім інша ситуація зі знаннями, що їх ми отримали тут, на Хейні. Це чисті знання, без суспільства, без культури, що породили їх. Нам ні на кого рівнятися, нікого наздоганяти. Нашим ученим знадобляться століття, щоб розібрати завали цих неземних знань і систематизувати їх, лише тоді ми побачимо світло в кінці тунелю — нові таємниці, нові загадки, нові проблеми, які нам належить розв’язати вже власним розумом. А на той час суспільство остаточно загрузне в гедонізмі й декадентстві. Існуючи на всьому дармовому, отримуючи все готовеньке й не докладаючи до цього анінайменших зусиль, воно позбудеться стимулу до розвитку й самовдосконалення. Та й наступні покоління вчених виродяться, перетворившись із шукачів істини, мислителів і дослідників на одвічних школярів, які старанно пізнають таємниці природи за готовими підручниками.