— Я… не знаю. Якщо так треба для справи, то… — І вона запитливо глянула на мене, залишаючи остаточне рішення за мною — своїм командиром.
По ідеї, мені слід було спочатку порадитися з батьком — керівником усієї операції, яка, до речі, з тріском провалилася. Але якраз через це я не могла гаяти дорогоцінний час на узгодження своїх дій. Ми отримали можливість налагодити співпрацю зі спадкоємцем новоросійського престолу, і я не мала права втрачати таку нагоду. Якщо батько не схвалить цей план, усе можна скасувати.
— Гаразд, Павле, — сказала я. — Можеш діяти. Тільки будь обережний, не перегравай.
— Не турбуйтеся, — впевнено відповів він. — Я розіграю все як по нотах.
20
Коли ми висадили Аню й Естер на стоянці біля їхього інтернату, вже зовсім стемніло. Квапливо попрощавшись з нами, дівчата побігли до сяючого вогнями житлового корпусу, а Олег, провівши їх поглядом, набрав на консолі керування мою адресу й запустив автопілот. Флаєр злетів і почав швидко набирати висоту.
— Сподобався пікнік, Рейчел?
— Все було чудово, — відповіла я щиро. — Гарні в тебе друзі. От тільки Аня…
— Що „тільки“?
— Вона не така, як інші. У ній є щось дивне… але не збагну, що саме.
Олег кивнув.
— Це точно. Є в Ані щось таке, від чого мені стає не по собі. Щось загадкове… чи радше незбагненне. І не лише в неї однієї, вся її компанія така.
— А хлопці й дівчата, що були на пікніку, не з її компанії?
— Ні, вони мої. Усі, крім Естер. А втім, тепер вона теж у моїй команді — її призначили до мене. Як і тебе, до речі. Ти ж не проти?
— Звісно, ні. Я ж сказала, що в тебе гарні друзі.
— А як тобі Паша?
Я всміхнулася.
— Знаєш, трохи кумедно чути, що ви його так називаєте. По телеку він „його царська високість, великий князь“, а для вас — просто Паша. Але він справді виявився простим і милим хлопцем. Мені він сподобався.
— Ви йому теж сподобалися, — сказав Олег. Потім багатозначно додав: — Особливо Естер.
— Правда? — Я зобразила здивування. — Чому ти так вирішив?
— Я зрозумів це з виразу його обличчя, коли він на неї дивився. Ми з Пашею знайомі давно, я знаю його як облупленого. Він дуже влюбливий і особливо ласий на руденьких. А Естер така красуня, що він ніяк не міг перед нею встояти.
— Еге ж, — з мимовільною заздрістю промовила я. — З її фіґурою і личком перед нею ніхто не встоїть. Здається, навіть Аня… — Я осіклася, запізніло прикусивши язика.
Олег захоплено глянув на мене.
— А ти спостережлива, Рейчел! Аня в нас така. Зазвичай вона водить шури-мури з Сашком Кисельовим, але й дівчатами не гребує. А надто з такими гарненькими, як Естер.
— Тобі вона теж подобається?
— Естер? Звичайно, подобається. Вона всім подобається. Але ти поза всякою конкуренцією. Ти…
— Будь ласка, не треба про мене, — попросила я.
— Гаразд, не буду, — зітхнувши, погодився він.
— Повернімось краще до Павла, — квапливо вела я далі. — Ти впевнений, що він не просто рветься до влади, а справді прагне змін?
— Я переконаний у цьому. За Пашу можу ручатися головою. Але Вейдер, Аня і їхні товариші… вони мене трохи лякають.
— Чим саме?
— Своїми авторитарними замашками. Боюсь, їм не потрібні зміни. У сенсі — докорінні перетворення. Схоже, вони цілком задовольняться положенням сірих кардиналів, таємної влади за троном… Хоча, може, я й помиляюся. Можливо, вони практичніші, ніж я, і краще розбираються в людській психолоґії. Це вони відрадили Пашу від його ідеї одразу після сходження на престол проголосити конституцію і призначити вибори до Державної думи. Я не знаю. Мені завжди це здавалося абсолютно природним, але Вейдер заявив, що у такому разі при владі залишаться ті самі люди, що й зараз. Він вважає, що наш народ ще не готовий до демократії, що його слід поступово до неї привчати. А ти що думаєш, Рейчел?
— Важко сказати. Я ще погано орієнтуюсь у вашому суспільстві, щоб судити про такі речі. Але думаю, що людям все ж треба дати право вибору — яку владу вони собі хочуть. На моїй батьківщині є приказка: „Кожен народ має такий уряд, на який він заслуговує.“
Олег замислився.
— Мабуть, ти маєш рацію. Це звучить трохи жорстоко, проте справедливо. Якщо народ сам обере собі поганий уряд, то йому ні на кого буде нарікати, крім самого себе. — Він зо хвилю помовчав. — Хоча ні. Як свідчить історія, народ майже ніколи на себе не нарікає. Він завжди знаходить винних у своїх бідах — або зовнішніх ворогів, або внутрішніх. Я переглянув багато хронік з минулого різних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акціях протесту люди тримали транспаранти на зразок „Ганьба нам! Ми самі обрали таку владу.“