— Мічмане Леблан! — різко мовила вона, облишивши нашу гру в маму, тата й доньку. — Здається, ви хибно розумієте ситуацію. Ви перебуваєте на військовій службі, а не в таборі скаутів. Командування не зобов’язане звітувати перед вами за всі свої дії і пояснювати ті чи інші рішення. На війні кожен солдат має знати якраз стільки, скільки необхідно для успішного виконання покладеного на нього завдання. Не більше й не менше. Чесно це чи ні — це вже інше питання, яке не має до справи жодного стосунку. Все зводиться до доцільності. Я зрозуміло висловлююся?
— Так точно, мем! — відповіла присоромлена Рашель.
— От і все, — вже м’якше сказала Анн-Марі й сіла назад у крісло. — Інцидент вичерпано. Тепер я знову не „мем“, а „мама“.
— Добре, мамо, — серйозно кивнула донька. — Отже, наше завдання можна вважати виконаним?
— В основному так, — відповів я. — Проте святкувати успіх ще рано. Ви маєте продовжувати гру для прикриття Естер. І не лише для цього — навіть як „засвічені“ аґенти ви можете принести багато користі. У певному сенсі ви будете сполучною ланкою між нами й цими юними заколотниками. За ними треба пильно наглядати, щоб вони не накоїли дурниць.
— Ми наглянемо, — пообіцяла Рашель.
Невдовзі донька пішла до себе, а я на підставі її розповіді склав звіт, який Анн-Марі потім зашифрувала й надіслала секретними каналами зв’язку представникові вищого командування, який очолював усю аґентурну мережу на Новоросії.
Менш ніж за чверть години надійшла лаконічна відповідь, що інформація отримана й узята до відома. Анн-Марі вимкнула термінал і повернулася до мене.
— Ну, здається, на сьогодні все. Тепер можна йти спати.
„Атож, спати,“ — подумав я. — „Просто спати. Як завжди, кожен на своїй половині ліжка…“
За півтора тижні, що їх ми прожили тут як подружня пара, за одинадцять ночей, проведених в одному ліжку, моє первинне і загалом банальне для чоловіка бажання зайнятися сексом із привабливою жінкою переросло у щось більше — у бажання займатися з нею коханням. Останніми днями мене все дужче вабило до Анн-Марі, і наша гра в подружжя почала здаватися мені зовсім не грою, а справжнісінькою реальністю. Я відчував, що починаю закохуватися, і це мене турбувало — навіть не тому, що Анн-Марі була моєю колеґою, мало того підлеглою, а через Рашель. Я не знав, як поставиться до цього донька, проте боявся, що не надто прихильно. Мене не полишала підозра, що в глибині душі вона таки плекала ілюзію, ніби я знову можу зійтися з її матір’ю. Але це були марні сподівання…
— Що з тобою, Стіве? — запитала Анн-Марі, миттю вловивши зміну в моєму настрої. — Чому ти спохмурнів?
— Я подумав про Рашель, — відповів я, і почасти це була правда.
— Про Рейчел, — поправила вона. — Будь ласка, не забувайся.
— Я не забуваюся, — заперечив я. — Ні на мить. Проте зараз я думаю саме про Рашель, а не про Рейчел. Щодо Рейчел я більш-менш спокійний, з нею все гаразд — вона ходить до школи, фліртує з однокласником, грає в конспіратора… А от Рашель, яка ховається під її личиною, останнім часом непокоїть мене.
— Ага, розумію, — кивнула Анн-Марі. — Це стосується Олега Рахманова.
— То ти теж помітила?
— Звісно. І не бачу в цьому нічого страшного. Зрештою, Рашель уже доросла, їй дев’ятнадцять. У такому віці дівчата часто закохуються.
— Але вона закохалася в шмаркача.
— Який лише на два роки молодший від неї. Теж мені різниця! Не сміши мене. Олег справляє враження серйозного й відповідального юнака. У сексуальному плані він навіть більш зрілий, ніж Рашель. У всякому разі досвідченіший.
— Ну, спасибі, — буркнув я, — втішила.
Анн-Марі дзвінко розсміялася.
— А, он що тебе хвилює! Я так і думала. Ти просто ревнуєш. Як і багатьом батькам, тобі неприємна думка, що твоя дочка може любити іншого чоловіка, крім тебе.
Я почервонів.
— Він ще не чоловік.
— Гаразд, поки хлопчисько. Та це не назавжди. З часом мине. І не бери дурного в голову, Стіве, з Рашеллю все буде нормально. Втрачати незайманість трохи боляче, але зовсім не смертельно. З власного досвіду знаю.
З цими словами Анн-Марі підвелася з крісла. Підкоряючись раптовому імпульсу, я швидко підступив до неї, обійняв за плечі й припав губами до її губ.
Вона не опиралась, але й не відповіла на мій поцілунок. Намагаючись розбудити в ній пристрасть, я почав цілувати її обличчя й шию, міцно притискав до себе, енерґійно гладив руками струнку талію й пружні стегна. Анн-Марі покірливо приймала всі мої ласки, проте не реаґувала на них. Лише коли я почав розстібати її сукню, вона м’яко зупинила мене й вивільнилася з обіймів.