Той знизав плечима:
— Не знаю. У тій грі ми мали захист лише проти паралізаторів і променевиків.
Валько задумливо почухав ніс.
— Гм-м. Танки? Торпеди? Термоядерна зброя?… Ні, безглуздо.
— Тесаки, томагавки, — злорадно припустив Олег.
— Припини! Зараз не час для жартів.
— Саме так, — втрутилася я. — Не час. Ні для жартів, ні для експериментів. Насамперед мусимо з’ясувати, що трапилося з батьком і Анн-Марі.
— Так, справді, — погодився Валько. Він по черзі натиснув усі три кнопки — П, Л і Т. Дисплей висвітив: „Неактивно“. — От так краще. Ну, і кого допитуватимемо — Корейко чи Кисельова?
— Краще Аню, — запропонував Олег. — З них двох вона явно вища за ранґом. До того ж Сашко мені більше подобається.
— Гаразд, — кивнула я і вказала на конфісковані у полонених дрібнички. — Але спершу треба прибрати їх подалі… Ні, стривайте. Цього мало. Жучки можуть бути і в одязі.
— Ти що, пропонуєш роздягти її? — збентежено запитав Олег.
— Так, повністю. І не червоній, як невинна панночка. Можна подумати, ти ніколи не бачив голих дівчат… Ну, гаразд. Збігай до моєї кімнати, принеси халат. Зглянемося над твоєю сором’язливістю.
Поки Олег повернувся, я зняла з Ані весь одяг, включно з білизною. Прикривши наготу дівчини коротким халатиком, попросила винести всі речі в передпокій, а після деяких роздумів звеліла хлопцям відтягти туди й непритомного Сашка Кисельова. Хтозна, може, сховані в його одязі жучки спрацюють і від Аниного голосу.
Щільно зачинивши двері вітальні, ми зручно всадовили Аню на диван. Валько й Олег всілися справа й зліва, притримуючи її за руки.
— Ноги теж тримаєте, — розпорядилась я. — Нижче колін, щоб вона не брикалася, коли прокинеться.
— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш, — сказав Валько. — Особисто я зовсім не розуміюся на „наркотиках правди“.
— Зате я трохи розуміюся, — відповіла я, дістаючи з упаковки ампули. — Не досконало, але цілком достатньо, щоб не зашкодити її здоров’ю.
Схиливши Анину голову набік, я зробила їй у шию ін’єкцію синергіну, щоб нейтралізувати дію паралізатора. Зачекавши, поки вона почне приходити до тями, вколола їй диметилатропін.
За півхвилини Аня підвела голову, розплющила очі й вп’ялася в мене тьмяним поглядом. Зіниці її очей були розширені, дихання глибоке, прискорене — усе це явно свідчило, що наркотик подіяв.
Вона різко сіпнулася, проте Валько з Олегом надійно тримали її. Аня тихенько заскімлила, з кутика її рота потекла слина.
— Мовчати! — владним тоном наказала я. — Сидіти сумирно. Відповідати на мої запитання. Ти зрозуміла?
— Так.
— Хто ти? Звідки? Розкажи про себе.
— Корейко Анна. Народилася в місті Артемівську, Петропавловський повіт, Христовоздвиженська ґубернія, двадцять шостого серпня три тисячі п’ятсот…
— Ні! — перервала її. — Казати правду. І лише правду. Назви своє справжнє ім’я.
— Я… не можу сказати.
— Ти мусиш. Відповідай!
Вона мляво хитнула головою.
— Мені не можна.
— Чому?
— Заборонено.
— Ким?
— Мною.
— Я знімаю заборону, — сказала я. — Дозволяю відповідати.
— Ти не можеш дозволити. Мені не можна про це говорити.
— Чорт! — озвався Валько. — Вона що, зомбі?
— Ти психокодована? — запитала я.
— Так, — була коротка відповідь.
Овва! Ніколи б не подумала. Аня не справляла враження людини безініціативної, з притупленою інтуїцією, позбавленої кмітливості та творчої уяви. Якраз навпаки…
— Психокодування пригнічує твої розумові здібності?
— Ні.
— Чому?
— Воно спрацьовує лише тоді, коли потрібно.
— А саме?
— Не можу сказати.
Валько впівголоса прокоментував:
— Якийсь новий спосіб кодування. Не всеосяжний, а тонкий, ситуативний. За звичайних обставин він не активний, а починає діяти лише за певних умов. Наприклад, після прийому наркотиків, при сильному алкогольному сп’янінні або тривалому больовому впливові.
— Схоже на те, — погодилася я. — І схоже, що він не такий ефективний, як глибинне психокодування. На деякі питання вона все ж відповідає. Отже, ми можемо дещо з’ясувати.
Аня знову почала сіпатися. Я прикрикнула на неї:
— Сиди сумирно! Підкоряйся мені! Відповідай: що з моїм батьком і Анн-Марі?
— Не можу сказати.
— Проте ти знаєш, що з ними сталося?
— Так.
— Вони… — мій голос зірвався від хвилювання. — Вони живі?