— Ні.
— Ми телепортувалися?
— Не можу сказати.
Ха, супер! У контексті попередніх питань, її останнє не „можу сказати“ прозвучало як однозначне „так“.
Валько дістав з кишені штанів злощасний прилад з кнопками П, Л і Т.
— Ми телепортувалися за допомогою цього пристрою?
— Ні.
— А для чого він призначений?
— Не можу сказати.
— І все-таки, він якось пов’язаний з телепортацією?
— Не можу сказати.
— До дідька! — вилаялася я. — Як ти міг, Валько? Я ж цілком зрозуміло наказала тобі віднести все в передпокій.
— Вибач, Рашель. — Він покаянно опустив голову. — Я з неуважності сунув його до кишені. І забув.
— Брешеш! Ти нічого не робиш з неуважності. І ні про що не забуваєш. А зараз з твоєї вини ми втрапили в цю пастку.
— Аня сказала, що прилад тут ні до чого.
— Але не заперечувала зв’язок між ним і телепортацією. Фактично вона підтвердила його.
— Не поспішай з висновками. Зараз ми все з’ясуємо… Аню, кнопка Т блокує роботу паралізаторів?
— Ні.
— Блокує роботу лазерної зброї?
— Ні.
— Запобігає можливості телепортації?
— Не можу сказати.
Валько глянув на мене.
— Ось тобі й увесь зв’язок. Цей прилад призначений, щоб завадити тобі скористатися зброєю або телепортером.
— Але я не маю телепортера.
— А вони думали інакше. В усякому разі, припускали таку можливість. Тому разом із П і Л було активне Т.
— А ти деактивував його!
— Тут я винен, — не заперечував Валько. — Та хіба я міг це передбачити? Адже ми зняли з неї все, що можна… Гм-м. Саме так: усе, що можна. — Він знову перевів погляд на Аню. — Як ти здійснила телепортацію?
— Не можу сказати.
— Це біолоґічна властивість твого орґанізму?
— Ні.
— Телепортація здійснюється за допомогою спеціального пристрою?
— Не можу сказати.
— Він знаходиться у твоєму мозку?
— Ні.
Знадобилося ще чимало запитань, поки ми нарешті з’ясували, що пристрій вмонтовано в її ліву гомілкову кістку, а спрацював він від згадки про рожевих слоників і зелених кроликів.
Валько резюмував:
— Отже, ти винна не менше за мене, Рашель. Ти зажадала від Ані натяку, де твій батько з Анн-Марі. От вона й натякнула. Невдовзі ми зустрінемося з ними, але, на жаль, у полоні.
— Між іншим, за нами щось ніхто не поспішає, — озвався Олег, який, прислухаючись до нашої розмови, тим часом ретельно обстежував стіни. — Схоже, наша поява минула непоміченою. А отже, ми ще маємо шанс… Аню, як нам звідси вибратися?
— Не можу сказати.
— І не треба нічого говорити. Просто вийди з цієї кімнати. Зараз же!
Вона зробила спробу встати й мовила.
— Сезам, відчинися.
Стіна, біля якої стояв Олег, відійшла вбік, відкривши прохід у неширокий коридор, вистелений темно-синім килимовим покриттям.
— Круто! — захоплено озвався Валько. — Ну, хлопче, ти молоток!
Олег трохи сором’язливо всміхнувся й обережно визирнув назовні. Негайно завила сирена, блиснув спалах паралізатора, і він, як підкошений, звалився долілиць на підлогу.
— Олеже! — злякано вискнула я й кинулася до нього.
— Стій, Рашель! — гукнув мені вслід Валько. — Та стій ти, дурненька!
Я не послухалася і, звісно, теж потрапила під промінь паралізатора. Але так і не помітила, хто в мене стріляв.
28
Я прокинулася, лежачи навзнак на м’якому дивані. Лівий рукав моєї сорочки був закочений вище ліктя. На згині легенько чухалося, як після ін’єкцій. Поруч зі мною сидів Валько і тримав мене за руку.
Кілька секунд ми мовчки дивилися один на одного. Нарешті я зробила над собою зусилля і кволо всміхнулася. Він відповів мені широкою усмішкою:
— Привіт. Як самопочуття?
— Паскудне, — сказала я, повільно підіймаючись. — Ти колись потрапляв під паралізатор?
— Бог милував.
— Тоді не зрозумієш.
Я роззирнулася навколо. Ми перебували в просторій, розкішно обставленій кімнаті, на вигляд вітальні, вікна якої виходили на водоспад. Вдалині виднівся каскад гір з оповитими туманним серпанком вершинами. Я могла дати руку на відсіч, що ніколи раніше тут не була, але обстановка здавалася до болю знайомою.
На сусідньому дивані лежав непритомний Олег.
— Нас узяли в полон? — запитала я.
— Ні, тут ми самі. Я більше нікого не знайшов.
— А хто ж підстрелив нас з Олегом?
— Автоматична система охорони. Але тепер можеш не боятися, я вже її приборкав.
— До речі, де ми?
— Ти не повіриш.