— Ходова система просто чудова, — сказала я. — Значно краща, ніж у тих цивільних корит, на яких я літала під час практики. Краща навіть, ніж у „Зорі Свободи“… Послухай, Валько, що ти про все це думаєш?
Він розгублено знизав плечима:
— Чесно кажучи, навіть не знаю, що думати. Ясно одне: жартами тут і не пахне. Все це дуже серйозно. І я не здивуюся, коли виявиться, що Військово-Космічний Флот Новоросії існує.
— Але ким він створений? Очевидно, що не самими хлопцями. Звичайно, можна припустити, що років три тому ґрупа чотирнадцяти — п’ятнадцярічних підлітків оволоділа передовими технолоґіями… Та ні, дурниці! За ними точно хтось стоїть. Ось тільки хто? Може, влада твоєї планети?
— Цілком можливо, — не став заперечувати Валько. — Хоча сумнівно. Адже я казав, що командний інтерфейс спочатку був анґлійським. До того ж я не думаю, що наш уряд має доступ до цих секретних розробок. Ви, ґаллійці й земляни, не бажаєте ділитися ними ні з ким. Авжеж, я чудово розумію, що це розумний запобіжний захід, проте нам, мешканцям решти людських світів, це трохи неприємно. І навіть не трохи.
— До речі, ось тобі й мотив, — зауважила я. — Припустімо, що ваш уряд таки заволодів цими секретами, і вирішив утерти зарозумілим ґаллійцям і землянам носа, готуючи за їх спинами звільнення Новоросії.
— Цікава ідея. Мені вона також спадала на думку. В цю схему непогано вписується підліткова аґентурна мережа — оскільки ставка робиться на цісаревича Павла, то працювати з ним легше його одноліткам. Але як ти поясниш оце? — Валько ткнув пальцем у бік командного центру. — Ескадра під керівництвом контр-адмірала Анни Корейко, вісімнадцяти років. Командир флаґманського корабля — капітан першого ранґу Олександр Кисельов, сімнадцять з половиною років. Наш уряд у дитячі забавки не грає.
— Не лише ваш. Жоден уряд не гратиметься в дитячі ігри.
— Саме так. Тут швидше діє якесь неурядове уґруповання. Скажімо, частина вчених та інженерів, які якраз і займаються цими надсекретними розробками.
— І, можливо, — підхопила я, — щось у них пішло не так. У результаті підлітки-аґенти, яким попервах відводилася другорядна роль, захопили контроль над ситуацією, пошивши своїх старших товаришів у дурні. А ті не наважуються звернутися до влади, сподіваючись, що все ще владнається.
Валько зітхнув.
— Нащо гадати. Усі ці припущення нам зараз не допоможуть. Ми маємо вирішити, що робити далі.
— Що робити, зрозуміло. Мусимо чимшвидше зв’язатися з нашими і все їм повідомити. Питання в іншому: як це зробити? У системі Хорса, безумовно, є багато наших кораблів-розвідників, але вони не афішують своєї присутності. Можна наблизитися до планети, увійти до планетарної мережі й надіслати повідомлення Естер або Ковальову. Але боюся, його перехопить всюдисущий Вейдер.
— Твоя правда.
— Отже, нам залишається одне: летіти до Терри-Ґаллії. Хоча, звісно, ми можемо спробувати повернутися назад на Новоросію. Особисто мене ця перспектива не надихає, але якщо у „Нахімова“ є вдосконалений шатл на зразок того, що був у „Каллісто“…
— Відпадає, — перебив мене Валько. — Тут немає навіть звичайного стелса, є лише два посадкові шатли та ще дві невеликі кур’єрські капсули з автоматичним керуванням, оснащені власними резонансними ґенераторами. І взагалі… Знаєш, Рашель, я маю велику підозру, що ніякої супердосконалої технолоґії стелс не існує в природі.
— Як це?
— Дуже просто. Нас обвели круг пальця. Посадили в звичайний шатл, прокрутили наперед заготовлений запис, а потім, коли ми прийняли снодійне, телепортували на планету. От і все.
Я замислилася.
— Мабуть, так і було. Якщо є телепортація, то нащо ризикувати, користуючись навіть найнадійнішими й найдосконалішими стелсами… От чорт! Вправно ж нас пошили в дурні!
— Не сердься. Це було необхідно. Ми не повинні були знати того, чого знати нам не належить.
— Та розумію, розумію. Але ти лишень уяви собі, як потішалися ті хлопці, Буало і Нарсежак, розігруючи перед нами цю виставу.
— Ще б пак, не надто приємно, — погодився Валько. — Та годі вже емоцій, забудьмо про це. Отже, ти пропонуєш прориватися через дром-зону й летіти до найближчої людської системи?
— Не до найближчої, а до Дельти Октанта. В Об’єднаний Комітет Начальників Штабів. Тільки там ми можемо розповісти все, про що довідалися. Причому лише певним людям. Зараз я займуся розрахунком курсу, а ти збігай розбуди Олега… Втім, ні. — У мене виникла чудова ідея. — Не буди, а доправ сюди. Зробимо це тут.
— Хочеш улаштувати невеличке шоу?