Художнє оформлення Л. Склютовського
Малюнки А. ІОвлєва
Розділ І
ЖАЛІСЛИВИЙ ВБИВЦЯ
На світанку 7 травня 1946 року болотами дельти ріки Ганг поблизу невеликого індійського містечка Чандпур, сторожко озираючись, посувалися двоє втомлених людей, вдягнутих в засмальцьоване й пошматоване військове обмундирування колоніального типу.
Ні нужденний вигляд мандрівників, ані їхнє пошарпане вбрання нікого не здивували б у Індії, де з давніх-давен панують злидні та голод. Привернуло б увагу хіба те, що оці двоє старанно уникали зустрічі з будь-ким і, обминаючи шосе, вперто продиралися крізь гущавину, рискуючи щохвилини наразитися на одну з тих незліченних небезпек, на які така багата екваторіальна смуга.
І справді: підстаркуватий рудий чоловік, що прокладав шлях через джунглі, раптом відсахнувся, одскочив назад і, витираючи піт з лоба, пошепки вилаявся англійською мовою.
— Що? — його супутник, молодий ставний мужчина, злякано пригнувся і рвучко простяг уперед руку з пістолетом.
— Кобра! — кинув перший. — Пильнуй, Чарлі!
— Досить, Майкл! — молодий випростався, гидливо провів рукою по лахмітті й показав на подряпані, вкриті виразками ноги. — Кожному й так буде ясно, що ми пробули в джунглях принаймні тижнів зо два.
— Ти так гадаєш, дитинко?! — рудий Майкл насмішкувато примружив око і почухав підборіддя. — Як на індію, у тебе вигляд такий, ніби ти щойно з Ніцци. А професор Сатіапал, кажуть, людина дуже спостережлива. Ні, ні! Ми повинні до брами його палацу доповзти, — саме так, доповзти, знемагаючи від голоду й утоми! — і аж тоді вона відчиниться перед нами. А заради цього не гріх і постраждати.
Немов ілюструючи своє твердження, Майкл пішов навпростець через чагарник, гострі шпички якого шматували і одяг, і тіло.
Чарлі поплентався слідом. Видно, ця подорож давалася йому взнаки. Він оберігав обличчя й руки, вибираючи якнайзручніший шлях, та його зусилля йшли на марне. Буйні хащі не лишали прогалин, а підступна зелень трясовини та нафтовочорне багно болота тільки й чекали на необачного, щоб засмоктати, поховати живцем.
Просування крізь джунглі забирало всю енергію. Двоє людей ішли мовчки, важко дихаючи. Нарешті, молодший не витримав і, люто вилаявшись, сів на колючу купину:
— Досить, Майкл! Час поснідати.
Старий зупинився, кинув зневажливий погляд на свого кволого супутника і вмостився поруч нього.
— Ну, снідай! — він простягнув руку й зірвав сіро-зелений слизький гриб. — Прошу! Майже шампіньйон. Дуже смачний, коли засмажити в сметані.
— Майкл!
— Що, мій любий?
Чарлі зробив такий рух, наче проковтнув щось велике й сухе, сплюнув густу слину і пожадливо глянув на солдатську сумку в руках свого супутника.
— Турбує? — співчутливо обізвався старий Майкл. — Це не гаразд!
Він витягнув з сумки красиво розмальовану банку консервів, понюхав її, покрутив у руках і енергійним рухом закинув геть далеко в болото.
— То дай хоч ковтнути рому, Майкл! В горлі пересохло.
— Рому? Н-ні! — старий видобув флягу і вилив на землю темну запашну рідину. — Ром шкідливо впливає на серце, дитинко! Пий воду. Особливо з болота. Житимеш років із сто.
— К бісу жарти! — розгнівався Чарлі. — Чого-чого, а чистої води можна було б прихопити. Чи ти хочеш, щоб я захворів на дизентерію?!
— О! Ідея! — старий схопився на рівні ноги, немов почув щось надзвичайне. — Справді, це було б чудово!
Чарлі кліпнув очима:
— Ти що — здурів? А чи не краще, коли б захворів ти?
— Мені не варто, — лицемірно зітхнув Майкл. — Ти — молодий, ставний, а я… Ось уяви: в маєтку професора Сатіапала з’являється красень мужчина. Він тяжко хворий…
— На дизентерію?
— Так. Професор Сатіапал помічає, що цей юнак дуже схожий на його сина, розстріляного англійцями. Професор… Ну, чого ти визвірився на мене? Хіба тобі не хочеться завоювати довір’я професора Сатіапала?
— Послухай, Майкл! — на щоках у Чарлі випнулися круті жовна. — Мені дуже хочеться тебе вбити. Я оце зважую, чи не вийде з тебе добрий біфштекс?
— Гадаю, що ні, — примирливо відповів старий. — Я жилавий. До того ж, Чарлі, в тебе немає вогню, а ти, як “гомо сапієнс” — “людина розумна” — сирого м’яса не їстимеш.
— Їстиму!
— Шлунок зіпсуєш, мій любий!
Ця відповідь щодо форми була продовженням напівжартівливої розмови, але тепер в голосі рудого Майкла прозвучали такі інтонації, що Чарлі, не чекаючи наказу, підвівся й мовчки пішов уперед, прокладаючи шлях через джунглі. На його щастя, найважчі випробування вже були позаду. Мангрові зарості пригангської смуги поступово змінювалися лісами саванного типу.