— Тут?.. — Хінчінбрук, тримаючи напоготові пістолет, свердлив гострим поглядом примарну напівтемряву. — Заслони вікно! Засвічуй ліхтарик!.. Показуй, де?
Чарлі Бертон покірно виконував команди. Він не зраджував себе ані поглядом, ані жестом. Хай Хінчінбрук бачить перед собою колишнього підлеглого, який, може, й побурчить, але зробить все, що йому накажуть.
— Бери відмичку, відчиняй!
— Майкл, у нас обмаль часу. Може б…
— Бери!
Бертон знизав плечима і поліз під стіл. Він знав, що на нього зараз націлено пістолет, але не боявся цього: доки сейф не одкрито, Хінчінбрук не вистрілить. А одмичкою можна орудувати скільки завгодно — хоч і до ранку.
Тихо брязкала сталь об сталь. Чарлі старанно міняв одмички, пробував різноманітні ключі і пошепки лаявся.
Нарешті, виліз з-під столу:
— Нічорта! Треба висаджувати в повітря.
— Хлоп’я!.. Відійди геть! Ні, далі, он туди. І дай мені, будь ласка, твій пістолет!
Чарлі віддав зброю. Він, звісно, міг би вистрілити зараз, але це не була б помста.
Тепер настала його черга хвилюватися.
— Ну швидше ж, швидше, Майкл! — підганяв він Хінчінбрука. — Нас можуть застукати!
Бертон і справді цього боявся: зірветься ж усе, обмірковане до найменшої подробиці!
Та ось Хінчінбрук напружився, його рухи стали м’якими, вкрадливими. Він, як хірург, намацував слабке місце замка.
Ще трохи вниз… вгору… вбік… Знайомо дзенькнули пружини. Повільно почали відчинятися дверцята сейфа.
І саме в ту мить, коли з сталевої камери пружною темною стрічкою просто в обличчя Майкла Хінчінбрука вилетіла смертоносна ефа, Чарлі Бертон точним, заздалегідь розрахованим рухом схопив обидва пістолети, в два стрибки скочив до дверей, відімкнув їх і замкнув уже по той бік.
Важко дихаючи, він припав вухом до щілини. Хінчінбрук гупав щосили, — може, в нестямі колошматив гадюку, — а потім простогнав:
— Прокляття!
І в тому вигукові було стільки ненависті й болю, така невгамовна жадоба жити, що Чарлі не втримався і навмисне голосно зареготав.
Він тепер уже не боявся нічого й нікого.
Помститися Майї?.. Лаптєву?.. Знищити увесь маєток?
Він упивався своєю всемогутністю, можливістю безкарно заподіяти шкоду кому завгодно.
Ні, вбивати не треба. Слід поглумитися, і насамперед з Майї. Треба побачити, яке в неї стане обличчя, коли виявиться, що сейф — пустий.
Бертон подався на розшуки Майї. Вона сиділа поруч батька на лаві в кінці однієї з алей і щось говорила.
— А чому ж, — добродушно відповів Сатіапал. — Не тільки можна, а й потрібно… А, Чарлі! йдіть-но сюди. Знаю: ви образились на мене за те, що я не повідомив вас про широкий експеримент з “зубами дракона”. Так ось, знайте: я передаю для опублікування частину своїх матеріалів у радянській пресі. Не заперечуєте?
— Аж ніяк! — відповів Бертон з веселою безтурботністю.
Майя подивилась на нього з зневажливим подивом, але він витримав її погляд, та ще й моргнув зухвало.
— Шкода тільки, — вів далі Сатіапал, — що я не встиг впорядкувати свої записи. Та нічого: за два-три дні я дещо зроблю.
— Я поїду завтра, тату! — тихо нагадала Майя. — На світанку.
— Ну, що ж — тоді доведеться тобі кінчати самій. Ходімте.
Ішли мовчки, і кожен думав про своє. Сатіапалові чомусь було страшенно сумно, ніби він назавжди прощався з своїми мріями й надіями. Майя, палаючи з сорому, докоряла сама собі і кидала нищівні погляди на Бертона. А той ішов собі, стиха насвистуючи фокстрот, і ледве стримував сміх: х-ха! урочиста процесія! знаменна передача рукопису майбутній представниці Радянського Союзу.
Біля дверей свого кабінету Сатіапал зупинився і витяг з кишені ключ. Але тут його погляд упав на щілину замка. З неї стирчало залізне кілечко.
— Дивно! Я, здається, не користувався з запасного ключа.
Сатіапал легенько штовхнув двері, і вони легко відчинилися. Чарлі інстинктивно намацав пістолет у кишені: хто знає, чи не кинеться назустріч Хінчінбрук?
Минуло кілька довгих секунд, доки Сатіапал намацав вимикач. А коли спалахнуло світло, воєдино злилося три здивованих вигуки.
Кімната була порожня. Біля столу валялась розчавлена гадюка. З-під скатертини виднілися товстелезні дверцята відкритого сейфа.
Сатіапал пополотнів, кинувся до сховища і одразу ж випростався.
— Хто?.. — він запитував самого себе, без гніву, а з подивом. — І навіщо тут оця гадюка?