— Досить, досить!.. Ну, то вбиватимеш мене, Хакіме?
Велетень ніяково посміхнувся.
З-за куща визирнув Ойям. Побоюючись кулаків Хакіма, старий вчора дременув світ за очі і тільки тепер несміливо просувався до власної хати.
— А, доброго ранку, баба! — вигукнув Лаптєв. — Ходіть, ходіть сюди! Сідайте. Сідай і ти, Хакіме… Я хочу розповісти вам одну баєчку, хочете?.. Так от. Жили-були собі дві працьовиті бджоли. Разом працювали, разом харчувалися, разом оборонялися. Багато хто зазіхав на їхній мед, та тільки дуже гострі були жала у тих бджіл… І ось одного разу приходить до вулика лисиця та й каже першій бджолі: “Дурна, як ти ото терпиш: твоя сестриця запевняє, що найсильніше в світі — сонце. Адже навіть малятам відомо, що найсильніший — вітер. Він хмарку нанесе, то й сонце закриє!” Сказала отак та й пішла. А бджола й думає: “Справді, недолуга в мене сестриця. Треба навчити її уму-розуму”. І почала навчати. А з того навчання пішла така сварка, що сестриці не тільки про добування меду забули, а й жалити почали одна одну… Аж тут лисиця знову заходить. “А, каже, сваритесь? Ну, сваріться, сваріться, а я медком поласую!” Та й почала вона той мед полосувати, аж за вухами лящить. Сестриці-бджоли того й не бачать, кричать одна одній: “Сонце!” “Вітер!”, А лисиця ще й під’юджує: “Так її, так! Дай її духу!” Ну, що, зрозуміла баєчка?
— Зрозуміла!.. Ох-хо-хо, зрозуміла! — зареготав старий Ойям, втираючи сльози. — Дурні бджоли! І сонце, і вітер однакові силою. Ох-хо-хо!
— А ти зрозумів, Хакіме?
— Зрозумів, сагібе! — різко відповів той. — Та тільки ж перша бджола винна. Коли б не вона, дістала б лисиця жала в ніс!
— Так ото й не будь отією першою бджолою! Чи ти знаєш, що трапилося б, коли б ти забив учора дочку Сатіапала або його самого — сьогодні?.. А було б те, що і в Калькутті: там мусульмани й індуси ріжуть одне одного, а англійці — сміються!
Старий Ойям роззявив рота: от так байка! Річ немов про бджоли, а виходить, що про людей?.. А Хакім, насупивши чоло, міркував над тим, що сказав росіянин. В байці все було просто і зрозуміло, та тільки ж насправді між мусульманами та індусами сварка гостріша й глибша.
Андрій Лаптєв більш нічого не сказав. Він не хотів, щоб його хтось обвинуватив у комуністичній пропаганді. Хай ця байка сама говорить за себе.
Надвечір того ж дня за проханням Сатіапала було скликано сходку всього населення Навабганджа. Люди спочатку йшли неохоче; мусульмани та індуси юрмилися окремо, недоброзичливо позирали одне на одного. Але всі уникали погроз та лайок; причіпка для сварки минулась, бо Кушум почувала себе значно краще; та й те, що Сатіапал не побоявся приїхати сам до тих, хто нещодавно проклинав його, відіграло свою роль. Взаємне недовір’я поступово зникало.
Сатіапала вислухали уважно і навіть охоче. Він говорив влучно і пристрасно, посилався на Аллаха і на Брахму, доводячи, що нема гіршого лиха, аніж братовбивство, нагадував, що він сам ніколи не розрізняв індійців за релігійними ознаками і давав землю не тільки індусам, а й мусульманам. То була правда, і натовп відгукнувся схвальним гудінням. А наприкінці промови, коли вдалося повністю оволодіти увагою народу, Сатіапал підняв принесену з собою скриньку, розкрив її і витяг жменю яскравочервоних кристалів.
— Дивіться, люди! Кожен з цих кристаликів коштує більш як сто рупій. Сюди я вклав усі кошти, які я дістав у спадщину, і став ледве не жебраком. Це я робив для вас. Кожна сім’я одержить від мене отакий кристалик. Знайте, що відтепер жодному з вас не загрожує голод! Я навчу вас перетворювати на їжу бур’ян і траву, кору й дерево. Цю їжу залюбки їстимуть тварини. А в разі голоду…
Сатіапал урвав мову і тривожно подивився на індійців. Ті мовчки задкували од нього, немов почули щось дуже страшне. Очі, загіпнотизовані червоним мерехтінням кристалів, блищали гарячково. Губи ворушилися, — чи то не спроможні вимовити, чи то силкуючись затримати вигук подиву. Голод!.. Хто здатний кинути виклик голодові у Індії?.. Тільки бог або… або… божевільний!
— Куди ви, люди?.. — гірко посміхнувся Сатіапал. — Я сповна розуму і відповідаю за свої слова… Може, коли-небудь ви з побожністю будете поминати моє ім’я. Але мені це байдуже. Я зараз прошу вас зробити спробу. Коли в когось від нової їжі загине худобина, я сплачу її вартість. Я згодний куштувати м’ясо з кожної забитої тварини, аби ви переконалися, що воно не отруйне…
Сатіапал в цю мить був гідний жалю. Він, певне, сподівався на повний тріумф, тому й запросив з собою на сходку професора Калиннікова, не з’ясовуючи, навіщо саме. Але чуда не вийшло. Чудотворець був змушений благати людей взяти те, що справді заслуговувало на схиляння, незалежно від того, ким і коли воно створене.
Калинніков не знав мови, але зрозумів майже все. йому стало шкода, просто по-людському шкода Сатіапала
— Бери! — шепнув професор Хакімові, який стояв поруч. — Бери, не помилишся!
Той позирнув на Калиннікова з острахом і одсунувся назад.
— Та бери ж! — сердито прошепотів Калинніков. — Наказую!
І ось Хакім почав повільно просуватися крізь натовп. Люди оглядалися на нього так, наче він ішов на страту. А очі Сатіапала враз спалахнули вдячністю. Він збіг з невисокого помосту, на якому стояв, і простягнув індійцеві три червоних кристалики:
— Щасти тобі, друже! Живи, багатій, і… — йому урвало подих, і він одвернувся.
— Бери! — штовхнув Калинніков другого індійця, вже незнайомого. Той, бачачи, що Хакім не спопелів на місці, не провалився крізь землю, пішов уже охочіше і одержав також три кристалики. А потім, як завжди буває, кожному з натовпу здалось, що на його долю подарунка не дістанеться, невистачить. Люди почали повільно просуватися до Сатіапала, одержували по кристалику і боязко крутили в руках.
— Схоже на зуб акули… — промовив хтось тихо.
— Зуб акули?.. — радо підхопив Сатіапал. Він вже оговтався і знову став колишнім самовпевненим раджею, який говорить для історії. — Ні, друже! Назвіть їх краще “зубами дракона”. Того дракона, який вижене геть чужинців і допоможе звільнитися нашій прекрасній Індії!
Запала тиша. Хтось пошепки перепитав:
— Що сказав раджа? Що?
Алегорія лишилась нерозкритою. Ні Сатіапал не розумів народу, ні народ не зрозумів його.
Розділ XX
МІСТЕР КРОССМАН КЛАДЕ ЗУБИ НА ПОЛИЦЮ
Що ж мав на меті Джаганнатх Сатіапал, коли так гордовито кинув виклик англійському імперіалізмові, піднімаючи за зброю жменьку кривавочервоних кристалів?.. Може, цей препарат невідомо яким чином був здатний знищувати загарбників і захищати в бою свободолюбних? Чи, може, Сатіапал бачив перед собою довгі роки визвольної ВІЙНИ, зруйновані селища, витоптані поля, — ті часи, коли препарат академіка Федоровського посприяв би індійцям здобути перемогу над загарбниками?.. Справді, яке ж ще призначення міг мати суто мирний препарат, покликаний тільки підтримувати, стверджувати життя?
Е, задуми Сатіапала були величнішими й далекосяжнішими! Подеколи він аж сам лякався власних мрій.
На думку професора, препарат академіка Федоровського був здатний поставити шкереберть дипломатію й економіку, перекраяти духовну суть людства всієї планети, раз і назавжди усунути війни та насильство.
“Голод, тільки голод править світом! — торочив сам собі Сатіапал. — Це грубе, тваринне почуття примушує людину брехати й убивати, принижуватися і вмиватися потом. Досить знищити голод — і ніхто не захоче скорятися експлуататорам і колонізаторам. Капіталізм сконає тихо й непомітно, як муха восени… А історія на золотих скрижалях запише ім’я того, хто дав людству по-справжньому вільне життя”.
Може, Сатіапал і перебільшував. Може, і не враховував того, що за капіталістичних умов виготовлення “зубів дракона” теж стане бізнесом і трудівники плататимуть за ерзац-їжу своїм потом і здоров’ям. Але препарат Федоровського таки міг завдати декому великої прикрості. І англійська розвідка на це зважила.