— Зрозумів, товаришу містер! — відповідає Хакім, і Лаптєв мимохіть посміхається: поганий з тебе, Андрію, агітатор!
…Перший експеримент розпочали пізно ввечері.
Власне, Андрійова допомога була чисто моральною: він тільки стояв і дивився, як Хакім, вправно орудуючи сокирою, трощив на дрібнісінькі цурки жорстке галуззя та кору дерева. Селяни, які з’юрмилися навколо вогнища, напам’ять знали рецепт, написаний Сатіапалом, і хором вигукували, що треба робити далі. Хакім не звертав уваги на вигуки і мовчки робив своє діло. У нього був вигляд гравця, який поставив на карту все майно і сподівається на виграш хіба як на чудо.
Андрій стежив за цією процедурою з підвищеною увагою. Йому теж не вірилось в успіх першої спроби.
Власне, нічого неприродного в процесі створення поживного білка не було. Кожен живий організм, починаючи з найпростішого, здійснює цей процес щодня й щохвилини. Трава, засвоєна коровою, наприклад, перетворюється на смачні жири молока, поживні білки м’яса, на міцні кістки і пружну м’яку шерсть. Так, це був найпростіший процес, який тільки й забезпечував існування та розвиток живих організмів, але наука й досі не навчилась його відтворювати. Вдалося синтезувати лише найпростіші білки та жири. Які ж речовини відкрив академік Федоровський, якщо вони за своїми каталітичними властивостями перевершують усі відомі каталізатори та ферменти?
Сатіапал досі нічого про це не сказав. Після сходки в Навабганджі він у присутності професора Калиннікова урочисто вручив Андрієві два кристали — червоний та синій і надрукований на машинці рецепт виготовлення “їжі богів”, як він висловився напівіронічно. Всю документацію для опублікування професор обіцяв надіслати пізніше.
Дослідження препарату Федоровського було розпочато негайно, але нічого більш-менш певного доки що встановити не вдавалося. Проміжні аналізи ствердили тільки, що в присутності препарату Федоровського починається бурхлива реакція розпаду клітковини і наступного синтезу різноманітних цукрів та спиртів, жирів і білків. Скидалося на те, що препарат містить в собі суміш цілого ряду надзвичайно активних хімічних речовин, які вступають в дію з цілковитою закономірністю, — приблизно такою ж, як у живому організмі. Та зрештою можна було навіть відшукати певну аналогію: коли на початку суміш треба було підігрівати безперервно, то через три години вона починала розігріватися сама, і її температура, тримаючись протягом певних періодів сталою, раптом змінювалась стрибками в межах одного-двох градусів коло поділки плюс двадцять п’ять. Силосоподібна маса наче жила найпростішим життям, бо сама підтримувала найвигідніші для себе зовнішні та внутрішні умови.
Сатіапал повідомив, що поданий ним рецепт є спрощений спеціально для індійських селян, які неспроможні купити більш-менш складні хімічні сполуки. Тільки кухонну сіль, сірчаний цвіт та суперфосфат необхідно було сипати в чистому вигляді. Решта потрібних елементів вводилась з золою ряду рослин, товченими кістками, шкарлупинням плодів тощо. “Спрощення” рецептури, — може, й доцільне з погляду економічного, — насправді ускладняло її так, що робило виготовлення “їжі богів” таким складним, як видобування радію: Хакім прововтузився аж до світанку, доки виконав першу частину приписів Сатіапала і накрив кадіб з сирою масою багатьма шарами бананового листя. Належало виконати ще кільканадцять операцій, і тільки на сьомий день силос доходив до належної кондиції.
Зважив на все це Лаптєв і вжахнувся: та хто ж зможе витратити сім днів невсипущої праці, щоб потім тільки тиждень годувати одну худобину?
Але він не знав індійських селян, не враховував того, що вони, зрештою, майже ніколи не розгинають спин тільки для того, щоб прогодувати самих себе.
Глядачі не розходились з Хакімового двору. Вони навіть ночували там, бо індійцеві, власне, все одно де спати теплої осені. Підібгавши під себе ноги, вони сиділи навколо кадоба, дивлячись, як Хакім то підсипає в нього пригорщами золу мангрового дерева, то хапається за міх, щоб продувати повітря через суміш, од якої зовсім не пахло смачним.
Це була не тільки цікавість сторонніх спостерігачів. Кожен з індійців залюбки б вмивався потом, як вмивається Хакім, коли б мав певність, що обіцянка Сатіапала справдиться.
Андрій Лаптєв, як і всі, нетерпляче ждав вирішального дня. йому, правда, вдавалося вирватися тільки на часинку, але його присутність дуже допомагала Хакімові.
Тривале чекання розхолоджує. Як завжди, знайшлися невіри, які намагалися заронити в душу кожного сумніви в доцільності затіяної справи, і заздрі, яким не до смаку було те, що на Хакіма звернена увага цілого селища. А тут ще почали снуватися чутки, ніби Сатіапал виготовив свої кристали з суміші свинячого сала та коров’ячої крові.
Андрій як міг намагався розвіяти сумніви, йому хотіли вірити, бо після врятування дружини старого Ойяма та ще кількох хворих припуститися думки про лихі наміри з боку росіянина було просто неможливо. Однак Андрій догадувався, що проти препарату Федоровського будуть кинуті всі сили реакції, тому він попередив Хакіма, щоб той ані на мить не залишав кадоба і не допускав до нього жодної людини.
Аж ось настала й остання ніч. Лаптєв вирішив пожертвувати своїм сном.
Біля халупи Хакіма зібралися майже всі мужчини Навабганджа. Хакім, який за цей тиждень схуд і ледве тримався на ногах, нарешті облишив качати повітря і ліг на кадіб, закриваючи його своїм тілом, йому дуже кортіло зазирнути, а що ж діється отам, всередині? Але він не зробив цього, бо одкрити кадіб за рецептом можна тільки на світанку.
Та й довго ж тягнеться час, коли чекаєш!.. Очі заплющуються самі; голова стає важкою-важкою, і в’язи не можуть втримати її. Так хочеться припасти щокою до теплого бананового листя, яке вкриває кадіб, принюхуватися до незвичного кислуватого запаху, яким тягне звідти, прислухатися до неголосного булькання рідини і мріяти про Гірібалу, про Калькутту, про спокійне і радісне життя.
Злипаються в юнака очі, хилиться голова… Не витримав Хакім, заснув. А Лаптєв мовчки сидів біля вогнища і позирав то на сплячого юнака-мусульманина, то на його односельчан.
Вони розташувалися в невимушених, позах: той жує “чапатті” — перепічку з найгрубішого борошна, той пахкає димом з “хуки” — індійської люльки, з якої дим проходить через воду; зморшкуватий старий задрімав, і його “тока”, конусуватий бриль з рисової соломи, впав та й покотився до вогнища. Здається, ніхто навіть не цікавиться сатіапалівським “силосом”.
Та ось зарожевів небосхил, спалахнули високі хмарки. Поступово замовкав неголосний гомін. А коли перший промінь сонця упав на верхів’я дерев, раптом з усіх боків пролунало:
— Хакіме, прокинься!
— Хакіме, час починати!
— Хакіме, неси трави!
Хакім схопився з кадоба й озирнувся повними жаху очима. Може, йому приснилося щось страшне, а може він спросоння не второпає, що до чого. Але ось його погляд зустрічається з поглядом Лаптєва.
— Час починати, Хакіме!
Юнак обережно піднімає бананове листя, прислухається, принюхується, потім засуває туди руку, так, наче в клітку до тигра, і, нарешті, витягає жменю сірозеленої липкої маси. Він не вірить у дивне перетворення, як не вірить і в те, що тварини їстимуть цей силос.
— Ойяме, — хрипко говорить Хакім. — Веди буйвола.
Починається найурочистіша частина церемонії. Поруч стоять два кадоби: один — повний свіжої запашної трави, а другий — чогось такого, що йому й назви не добереш. Куди ж посуне свій писок тварина?
Буйвол чапає неквапно. Може, його й дивує збіговисько людей, але він тільки скоса позирає на них каламутними сумними очима та байдуже метляє хвостом. Звісно, він тягнеться до трави. І по натовпу котиться хвиля розчарування.
Аж ось тварину приваблює незнайомий кислуватий запах. Буйвол повернув голову ліворуч, лизнув край кадоба з силосом, потім захопив язиком скількись там сірозеленої маси, невдоволено мотнув головою і знову взявся до трави.