— Не їсть! — вигукнув хтось. — Та й не дивно: недарма ж кажуть, що там є кров корови!
Але буйволові, певне, сподобалась незвична їжа. Він хапнув силосу ще раз, а потім ще і ще…
— Їсть! — одностайно загув натовп. — Їсть!
Все тісніше й тісніше згуртовувались люди навколо тварини, немов ніколи не бачили, як їдять буйволи.
А Хакім, забувши про надлюдську втому, про безсонні ночі, гладив шию тварини і задумливо дивився вдалину. Тепер він вірив, що в житті можна досягти всього, чого забажаєш…
Розділ XXII
СВЯТО БОГИНІ КАЛІ
Минув і день, і другий, і третій — буйвол Хакіма не здихав, а гладшав та набирався сили. Може, тут відіграло свою роль те, що хазяїн вперше за багато місяців помив його і почистив, не примушував працювати і годував досхочу, а може, така була дія препарату Федоровського, тільки очі у тварини заблищали, шерсть залисніла, загоювалися виразки, відростали збиті, порепані ратиці. Не марно покладав Хакім на цю тварину стільки надій — такого буйвола залюбки купить кожен, хто має гроші!
Успіх першого експерименту розвіяв сумніви більшості навабганджців. Найобережніші, правда, ще трималися, але їх все меншало й меншало. Дехто з індійців уже шкодував, що свого часу не відгукнувся на заклик Сатіапала першим і не одержав три кристали. Певне, це таки й справді коштовні речі, коли навіть сам П’яришонгкор ладний купити один кристалик за п’ятдесят рупій.
Виготовлення сатіапалівського “силосу” з ритуальної церемонії поступово оберталося на звичайну трудомістку процедуру. Вже селяни звикали до того, що можна годувати тварин корою та хмизом, і навіть дивувались, чому цього не робили раніше. Мешканці околишніх сіл не могли збагнути, чому це раптом у Навабганджі враз погладшала худоба, але щасливі власники чудесних кристалів нікому не розповідали про свою таємницю. То була мовчазна згода всіх навабганджців, і її суворо додержувався кожен.
Тільки товстий мулла, чесно відробляючи хабар у сто рупій, не тільки не готував “силосу”, а й гудив його скрізь, де можна. Мусульмани його слухали, підтакували… і поспішали до своїх кадобів з мішаниною, щоб виконати чергову операцію з приписів Сатіапала. Як завжди буває, голе базікання не встояло проти наочної агітації фактів.
Хоч який дурний був мулла Навабганджа, але й він зрозумів, що справу програно. З важким серцем поплентався він до мулли Ібрагіма, щоб доповісти про неуспіх.
На його подив, Ібрагім не розгнівався. Він сказав, що аллах сам знає, як покарати невірних, і, мабуть, не відкладатиме це надовго. Хай собі мулла заспокоіться до часу. Моулеві знає про все і, як власник солеварні, надіслав муллі Навабганджа скромний подарунок за його турботи — два чували чудової солі. Мулла може забрати її хоч і сьогодні.
Звісно, товстий мулла не відмовився і від цього хабара. Сіль у Навабганджі купують тепер у небачених кількостях. Продати крамареві — матимеш неабиякий зиск!
Цю комерційну операцію мулла проробив того ж вечора, і, коли б не вдався до надмірної застороги, ніхто б і не запідозрив його ні в чому. Але він інстинктивно відчував, що тут пахне чимось поганим, тому тягав сіль маленькими оклунками, обминаючи зустрічних десятою дорогою. Під час одного з таких рейсів мулла й потрапив до лабетів невсипущого Хакіма.
Юнак давно вже стежив за дивною поведінкою мулли. Може, коли б російський лікар свого часу не запитав про худорлявого моулеві та не висловив своїх побоювань, що то англієць, Хакім нізащо б не звів руку на свого “духовного пастиря”. А зараз він так ухопив муллу за карк, що той аж заверещав.
— Ти що несеш, мулла?
— Я… я… Це сіль, звичайна сіль…
— Ану, перевіримо! — Хакім вирвав з його рук оклунок і засунув туди носа. — Гм… І справді — сіль. Так чого ж ти ховаєшся, мов той злодій?
На галас збігався народ. Мулла, який уже трохи оговтався, завбачив у цьому підтримку і зарепетував:
— Людонькі добрі, проженіть геть оцього божевільного!.. Гей ти, грабіжнику, хай пси вискубуть твою паршиву бороду, обпльований верблюдом, хіба я тобі повинен доповідати, куди та чого?! Купив сіль, продаю сіль, — тобі що, голодранцю, сину віслюка і рябої мавпи! Хіба не знаєш, що у крамаря засіки пусті, блазню з кокосовим горіхом замість голови!
О, мулла вмів лаятися! Хакімові не лишалося нічого іншого, як випустити товстуна. Справді, хіба може бути щось лихе в звичайнісінькій солоній солі?..
Та все ж з думки юнака не сходило запитання: а чому ж мулла ніс оту сіль потай? Чому продирався крізь чагарник, замість іти дорогою?
Про все це Хакім збирався розповісти російському лікареві, і, коли б він вчасно виконав свій задум, можливо, вдалося б запобігти великому лихові. Але сагіба ніяк не можна було застати в таборі — він усе кудись їздив.
Андрій і справді протягом кількох днів повертався “додому”, тільки щоб виспатись, а рано-вранці удвох з асистентом вирушав “на периферію”. Як хірург, він обслуговував Навабгандж регулярно, але ж таких селищ у Бенгалії — тисячі. Не кожен з хворих наважиться звернутися до радянських лікарів, та не кожен здужає і доплентатися до табору експедиції. Доводилося вирушати в мандри самому.
Це було добровільно взяте на себе обтяжливе і малоприємне завдання. Годинами перед Лаптєвим миготіли потрощені кістки, запалені апендикси, викручені суглоби, гнійні рани. В якомусь гарячковому запалі доцент ставав до бою з хворобами. Він вирішив хоч цим допомогти знедоленій країні в останні дні перебування в ній. Ще тижнів три-чотири, та й поїде експедиція звідси. Чи ж дочекаються тоді бідолашні хворі кваліфікованої допомоги?
І ще здавалося Андрієві, що важка праця допоможе забути про свої клопоти, про свою печаль. Поїхала Майя та й як у воду впала. Ні листа від неї, ні звісточки. І починало маритися, що не було й натяку на кохання з її боку, — так тільки, звичайна цікавість, бо не вимовлене ж на цю тему і слова. А може, милується вже вона красунем Бертоном — хіба хто здатний збагнути примхливу логіку дівочого серця?
Гнав од себе любий образ Андрій, намагався викреслити із свого життя хвилини, які стали знаменними, пробував угамувати ревнощі холодним скептицизмом, та все марно. Почуття — не папірець: не зіжмакаєш, не спалиш, не розвієш у чистому полі.
І ось коли Андрієві зовсім урвався терпець, несподівано приїхав Джоші і привіз невеличкий рожевий конверт з лаконічною адресою: “Андрієві Івановичу. Особисто”.
Старий індієць, радий з зустрічі, пустився в довгі теревені, проте Лаптєв не міг стримати бажання прочитати листа отут же, негайно.
— Пробач, Джоші, може тут якісь термінові справи.
Він з підкресленою байдужістю розірвав конверт і пробіг очима по сторінці, списаній рівним акуратним почерком.
“Припадаю до ніг твоїх, володарю мій! — писала Майя. — Вас не вражає таке дивне звернення?.. Це загальновживаний початок листа бенгальської жінки. Десятки разів я зустрічала такий зворот у книжках, призвичаїлась до нього і тільки тепер, коли вперше написала його сама, та ще й російською мовою, збагнула жорстокий і принизливий зміст цих слів. Але я не зрікаюсь їх, ні! Мовними викрутасами не зміниш становища індійської жінки, а я сьогодні, як ніколи, відчуваю себе індійкою з глухого закутка країни.
Є у нас легенда про царя Тришанку. Розумний, але надто зарозумілий володар захотів помірятися силою з богами і видерся на небо. Однак розгнівані боги штурнули його звідти… І завис цар Тришанку поміж небом і землею та й перетворився на неяскраве холодне сузір’я…
Немов Тришанку, я рвалась кудись у захмар’я. Потрапивши до вашого середовища, я відчула себе найщасливішою людиною в світі, здатною на неймовірні подвиги. Тож яким болючим було моє падіння!.. Як той міфічний цар, я зависла поміж небом і землею: не досягла Вашого рівня, Андрію, і відірвалась від того, що оточувало мене з дитинства. З холодною байдужістю дивлюсь я на стіни нашого обшарпаного палацу і думаю про те, що оце й є символ старої Індії, яка незабаром зруйнується, впаде, і тільки деякі з міцних каменів, очищених від плісняви та бруду, ляжуть у фундамент нової світлої будови.