Ранка під вухом скидалась на дряпину, зроблену голкою. Навіть не вірилось, що це укус. Але навколо ранки вже посиніла і вкрилась червоними цятками шкіра; набрякло обличчя, запухали очі.
— Прокляття! — прохрипів Хінчінбрук.
Він був один у джунглях. Вий вовком, бийся головою об стовбури — ніхто не обізветься, ніхто не допоможе.
А вже не можна було ні сидіти, ні лежати. Нестерпно заболіла шия. Уздовж хребта почала снувати розпечена голка, штрикаючи в потилицю. Невистачало повітря, і у вухах аж гуло, наче від надмірної дози хініну.
Треба рухатися, — куди завгодно, як завгодно, тільки б позбутися немилосердного болю, заспокоїти себе ілюзією щасливого випадку!
Хінчінбрук ішов довго, невимовно довго, — спочатку джунглями, потім по шосе, — втрачав подеколи свідомість, падав, але підводився знову, йому вже ніде не боліло, тільки м’язи сіпалися конвульсивно та все тіло було неслухняним, чужим.
На світанку, поблизу якогось селища, він упав і не зміг піднятися. До нього, напівглухого і майже сліпого, долетіли зойки й стогін, гуготіння пожежі, запах смаленого.
Радуйтесь, святі отці-єзуїти! Навіть помираючи, Майкл Хінчінбрук з розпачем думав тільки про те, що не виконав завдання і не покарав зрадника-помічника.
Він не дожив лише кількох хвилин, щоб побачити божевільний натовп, який сунув дорогою на маєток Сатіапала.
Палахкотіла пожежа. Метушились по дорозі криваві бліки. У канаві над дорогою, вискаливши зуби, беззвучно реготав мертвий Майкл Хінчінбрук.
З кущів виповз худий, запаршивілий шакал, його тьмяні очиці блудливо озиралися на всі боки, поїдені болячками вуха стригли повітря. І без того полохливому було страшно: в джунглях коїлось щось незвичне. Проте голод узяв гору над страхом, і тварина попрямувала до трупа.
Та ось з-за повороту дороги почувся гуркіт, поміж дерев блиснуло світло, і одразу ж на великій швидкості вискочила вантажна автомашина. Шакал миттю шугнув у кущі.
Заскрипіли тормози. З машини вискочив Чарлі Бертон. Він схилився над трупом, одсахнувся і, схопившись рукою за чоло, прошепотів:
— Хінчінбрук… — а потім на всі легені: — Пане професоре! Дивіться — Хінчінбрук!
Сатіапал виліз із кабіни, кілька секунд дивився мовчки на мертвого шпигуна, а тоді хитнув головою:
— Поїхали, Чарлі. У нас немає часу.
— Зараз. Я перевірю, чи не… — Бертон нахилився знову, щоб обмацати кишені Хінчінбрука.
— Облиште! — гидливо поморщився Сатіапал. — Чи до цього зараз? Хіба ви не бачите, що діється в селищі?
Він прислухався до чогось, кинувся до машини, вимкнув світло і потягнув Бертона у кущі.
Це було зроблено вчасно. Хвилину по тому до автомашини підскочив здоровенний чолов’яга з заюшеним кров’ю обличчям. Він зупинився на мить, зазирнув до кабіни, люто брязнув якоюсь залізякою по вітровому склу, свиснув і помчав далі.
Услід за ним пробігли ще двоє. А потім з боку палаючого селища почувся якийсь невиразний шум — гуркіт, шаркіт, басовите гудіння. Такий відгомін стоїть над натовпом, коли, здається, ніхто навіть не ворушиться.
А це й справді була юрба, — та ще й збуджена, розпалена. Із смолоскипами в руках, хоч уже розвиднялося, з кийками, сокирами, мотиками дорогою бігли люди. Залиті своєю і чужою кров’ю, з божевільними очима, вони поспішали, щоб трощити й нищити, кричали одне одному:
— Швидше! Швидше!.. Поспішай на “прасад” до Сатіапала!
— Га-га-га!.. Приймай, раджа, гостей!
— Хо-хо-хо!.. Чи не замалий буде для нас “пуджа барі”?
Їм ще було й весело!
Сатіапал стояв у кущах, затиснувши мертвою хваткою руку Бертона, дивився сухими гнівними очима на тих, що проходили повз них, і беззвучно шепотів:
— Пізно… Пізно…
Він раптом схаменувся:
— Чарлі, треба негайно бігти до маєтку! Треба попередити усіх — жодного пострілу. Кинути все к бісу, хай нищать, руйнують. Втекти в джунглі, так, втекти.
Він витяг з кишені крихітну пляшечку, хлюпнув з неї рідину спочатку на Бертона, потім на себе:
— Тепер нам не страшні гадюки. Біжімо. Швидше!
Тільки де вже там бігти в джунглях! Чіпке галуззя сплелося в суцільні тенета, коріння поснувало землю, стовбури понаїжачувались гострими сучками. А на дорогу не вийдеш: по ній плентаються ті, хто відстав.
— Швидше, Чарлі, швидше!.. — Сатіапал раптом поморщився і зупинився. Клятий корінець! Нога підвернулась, і тепер вже чорта з два підеш швидко.
Зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль силою волі, старий пройшов ще кілька сот ярдів, а потім сів.
— Чарлі, я звихнув ногу, ідіть самі. Врятуйте рані Марію і Майю.
— Ну, що ви, професоре! Я не можу вас лишити!
— Ідіть! — гримнув Сатіапал. — Ех, чому ви так пізно розповіли мені, що скоїлось у Навабганджі?!
Професор скрипнув зубами і нахилився, розв’язуючи шнурок. При цьому він повернувся до Бертона майже спиною.
“Чому так пізно?! — Чарлі вихопив пістолет і, не цілячись, вистрілив у широку спину. — Тому!.. Тому!”
Сатіапал упав. Схопився рукою за груди. Крикнув з одчаєм, з болем:
— Чарлі!.. Мій любий!.. Що ти наробив?!. Ти ж мій син!
— А, навіть син?! — Бертона охопила шалена лють. — Досить обдурювати!.. Досить!.. Досить!.. Досить!..
Він стріляв, доки вилетіла остання гільза, зазирнув чомусь у ствол, плюнув і кинув пістолет у кущі. Підійшов до забитого, витяг з його кишені старенький обшарпаний бумажник та пачку грошей. Сів неподалік і закурив. От тепер справді все. Це була остання жертва на шляху. Зникни з пам’яті те, що трапилось досі! Віднині Чарлз Бертон, майбутній професор і член багатьох академій світу, стане чесною людиною.
Навіть отут, поруч з трупом забитого, Чарлі не стримав бажання хоч краєчком ока позирнути на ті скарби, власником яких став. Він повільно, з насолодою розкрив бумажник Сатіапала.
Тільки що це?.. Де ж чорний паперовий конвертик з відтинками зафотографованої плівки?.. Все, що завгодно, — чекова книжка, листи, фотографії, а конвертика немає… Може, він випав?.. А може, в кишені?
Ще і ще обмацував Чарлі Бертон того, хто справді був його батьком, і мало не кричав з розпачу: старий обдурив його знову!
Стривай, а чи не потягла оцей конвертик Майя?!.. Так, так, — тільки вона!.. Це ж їй хотілося принести своєму чоловікові посаг, гідний дочки раджі!
Ну, то начувайся ж! Чарлі Бертон знайде тебе скрізь, а таки одержить своє!
Він ще раз глянув на Сатіапала і швидко, — далеко швидше, аніж до того, — пішов уздовж шосе.
Котилося лихо по дорозі до маєтку Сатіапала, — багатооке, багаторуке, грізне. Був у ньому і справедливий гнів проти всіх багатіїв усякої масті, і фанатичний шал задурманених, прагнення до справедливості, і чорна сліпа злоба.
А почалося все з незначного. Поздихала в Навабганджі худоба, яка харчувалась “силосом” Сатіапала, Засмутились, захвилювались бідаки. А потім згадали, що раджа поручився своїм майном за кожну тварину, та її вирішили одержати свої нужденні грошики. Позабирали ціпки в руки — не близький-бо світ, — рушили битою дорогою й індуси, і мусульмани. Сподівалися мирно поговорити з раджею, та ще й “прасадом” на честь Каліпуджі почастуватися.
От тільки нудно дорогою, — то й почали розбирати, а хто ж винний, що худоба загинула? Та й дорозбиралися до того, що за ціпки побралися. Мусульманів було більше, і нам’яли вони боки індусам. А ті побігли по допомогу до ближчого села. Зім’яли й допомогу, бо чужі мусульмани допомогли.
І пішло отак від селища до селища!.. Вже й навабганджців тих у юрбі лишилась десята, а може й сота частина, вже й не знали, власне, чого треба від Сатіапала, та тільки потоку вже не можна було зупинити.
Котилося лихо по дорозі через джунглі, загрожувало досконалим лабораторіям, чудесним препаратам, багатій бібліотеці, хорошим машинам — усьому тому, що незабаром стало б таким потрібним індійському народові, — а в пастку цього й не знали. Телефонний зв’язок урвався ще з вечора, — але таке траплялося часто. Сатіапал з Бертоном виїхали нишком і нічого не згадали про події в Навабганджі. Палали далекі заграви, — так хіба ж не горять сухої пори року селища в Індії?