Хлопець насилу видерся стрімковисною драбинкою на зовнішню поверхню дирижабля, сумно озирнувся довкола.
Ось-ось настане світанок. Уже засяяли перлисто-рожевим світлом високі хмарки, але тут ще панує темрява. Тільки ледь-ледь виблискує велетенська оболонка дирижабля.
Свистить зустрічний вітер, — ба, не вітер, а справжній ураган. Він намагається змести підлітка, турнути туди, в темряву, в небуття. А хлопцеві навіть уже й не страшно. Тримаючись за поручні, що протяглися вздовж “спини” дирижабля, він просувається вперед, похнюплений. Поспішати нема куди.
Та ось він насторожився, напружився: замовк глухий гуркіт двигунів дирижабля, поступово слабкішав вітер.
— Колю! Почекай, Колю! — пролунало ззаду.
Хлопець озирнувся. З люка, тьмяно освітлений знизу, вилізав знайомий йому льотчик-майор.
— Колю, негайно йди сюди! Тобі ніхто не заподіє нічого поганого.
— Не підходь! — злісно вигукнув підліток. — Живцем не візьмеш! Стрибну вниз!
— Колю, але ж ти нічого не зрозумів! Справа в тому, що…
— Все зрозумів, клятий фашист! Не підходь!
…І не помічає Коля, що ззаду нього повільно піднялася кришка люка, звідти виповз бородатий здоровань… підкрався тихесенько… і схопив його за руки.
Де й узялися в хлопця сили! Він гамселив нападника коліньми і головою, борсався, викручувався. І хоч який дужий оцей бородатий, був такий момент, коли обидва замалим не покотилися вниз по похилій площині.
Коля ще раз рвонувся, ударився потилицею об поручень. Попливли перед очима червоні кола. А потім запали темрява й тиша.
На канапі в каюті дирижабля лежить зв’язаний Коля Рибаков. Поламаний стілець на підлозі, зсунутий стіл, розкидані речі свідчать, що підліток продовжував боротьбу і тут.
На стільці проти Колі, спершись руками на коліна, сидить бородатий, — йому років тридцять, — і промовляє гучним басом:
— Востаннє запитую: віддаси карту?
— Іди геть, фашист! — цідить крізь зуби Коля.
— Одумайся, хлопче!
— Іди геть!
Бородань усміхнувся, вийшов з каюти. Біля порога стрівся з старим у цивільному.
— Ну, як, Федю? — запитав той стурбовано.
— Бешкетує, товаришу академік! Довелося зв’язати. Ось так, товаришу академік: кажуть, молодь нині не та, що раніше була. А поглянули б ви на цього пуцьверінка! Я до нього вже й ладком — машину навіть пропонував, — і з погрозами. А він…
— Даремно, Федю! — незадоволено похитав головою старий. — Ви б краще пояснили йому що до чого.
— Пояснював. Не хоче навіть слухати.
— Ну, гаразд. Тепер спробую я.
Старий відчинив двері каюти, зупинився на порозі. Усміхнувся:
— Ну, здрастуй, герою! Федю, розв’яжіть хлопчика… Тебе звуть Коля?
Хлопець дивився на старого мовчки, спідлоба.
— Колю, якщо через… — старий поглянув на годинник. — Якщо через годину в мене в руках не буде тієї карти, яку ти взяв, загинуть сотні, а то й тисячі людей.
Отут уже Коля не витримав.
— А якщо буде, то через годину загинуть мільйони, так? Ви зірвете атомну бомбу, так? Нема в мене карти. Я її викинув.
— Дурненький! Це буде мирний вибух! Мирний! — старий витяг з кишені піджака партквиток, розгорнув його перед очима хлопця. — Бачиш?
Пильно, насторожено дивився Коля то на партквиток, то на старого. Сказав сухо:
— Партквиток можна підробити або вкрасти… — примружив повіки. — А японець — хто?
— Японець? Так це видатний учений, геофізик Судзукі… — старий на мить замислився. — Ну, гаразд, ходімо, я тобі все покажу і поясню. Тільки, прошу, не бешкетуй і не тікай. У нас немає часу.
Не можна сказати, що хлопець повірив словам старого. І все ж вони збудили сумніви в душі: а може, справді йдеться не про війну? Може, справді проводяться якісь наукові дослідження? Але які?
Заглиблений у роздуми, Коля отямився, аж коли вони з старим зайшли до командирської рубки дирижабля.
Швидким поглядом хлопець обвів приміщення та людей, що були в ньому. Вся апаратура — радянська, написи — російською мовою. А люди… Троє японців у цивільному, один з них, отой Судзукі, докірливо хитає головою. Троє в радянській військовій формі: полковник, знайомий майор і лейтенант. Дивляться, всміхаючись. А на столі посеред рубки лежить карта — така ж, як і та, що поцупив Коля, тільки майже чиста. Саме над нею ворожить Судзукі, вимальовуючи всілякі значки.
— Сідай, Колю, — сказав старий і поклав перед хлопцем велику папку. — Ти знаєш, що таке тайфун?
Коля кивнув головою.
— Ні, хлопче, не знаєш і навіть не уявляєш! — старий розкрив папку і почав швидко перегортати фотокартки, на яких було зафіксовано картини руїнницької дії урагану. — Коли на узбережжя Японії налітає тайфун — кораблі викидає на берег, в повітря піднімаються дерева й будинки, гинуть тисячі людей. У червні 1962 року під час циклону в Індії загинуло двадцять дві тисячі чоловік; в шістдесят третьому році циклон зруйнував на Кубі понад тридцять тисяч будинків, було півтори тисячі жертв. У вересні 1928 року ураган буквально зітер з лиця землі столицю Гваделупи Пуент-а-Пітр… Не буду продовжувати перелік — у нас немає часу. Скажу тільки, що досі не було жодного порятунку від тайфуну. Але містер Судзукі… — японець, почувши своє ім’я, дещо насмішкувато вклонився. — Ну, і частково я, розробили теорію про критичні точки атмосферних процесів.