Старий кивнув Колі, разом з ним підійшов до карти, показав на один з значків:
— Дивись: ось тут зароджується неймовірно потужний тайфун. На початку це тільки легесенький вітрець, але з кожною хвилиною він буде посилюватися, доки не перетвориться на руїнницький ураган… Так ось: досить у певному місці і в певну годину зірвати потужну ядерну бомбу — і тайфун загине в зародку. Японія ядерних бомб не має, тому…
Академік провів рукою над розкладеними знімками, сказав неголосно:
— Ось що чекає Японію завтра на світанку, якщо ми не зірвемо бомбу в критичній точці сьогодні, о сьомій п’ятнадцять… — старий зняв з руки годинник, поклав перед Колего. — Знай, це буде перша спроба людини керувати погодою.
На годиннику — 5.32. Болісно наморщивши лоба, підліток стежить очима за пульсуючим рухом секундної стрілки і розпачливо зважує, що він має робити. Він хоче вірити, що все, сказане старим, — правда, але з думки не сходить і англійська книжка з атомним вибухом на обкладинці, і підслухані уривки розмови про “провокацію”. А що, коли його просто обдурюють, щоб виманити карту?
— Ну, скажи, — терпляче доводить старий. — Коли б йшлося про воєнну провокацію, то чи не все одно, де зірвати бомбу?
— Атомні вибухи заборонені! — Коля раптом згадав про це і підхопився. — Атомні вибухи заборонені, щоб не отруювати атмосферу! Навіщо ви мене обдурюєте? Навіщо?
Академік і полковник перезирнулися. Полковник моргнув, похитав головою: хороший хлопчисько! Усміхнувся й старий.
— Хлопчику любий, ми це дуже добре знаємо. Наша бомба — з антиречовини. Радіоактивної хмари не буде.
Коля сів, обхопив голову руками. Відчинилися двері, до рубки зайшов лейтенант.
— Товаришу полковник, базу викликано. Біля апарата — Вася Лисичкін.
Почувши це прізвище, Коля стрепенувся, здивовано глянув на академіка, потім на полковника. Той підійшов до нього, простягнув руку:
— Молодець, хлопче! Хоч і завдав ти нам клопоту, але — будь такий завжди! А тепер іди та побалакай з своїм Васею.
Коля підхопився з місця. Помчав до дверей.
І ось він уже стоїть перед радіостанцією в апаратній дирижабля і слухає голос приятеля:
— Колю, Колю, ти мене чуєш? Це я, Васько Лисичкін… Віддай карту, чуєш? Це наш дирижабль, радянський… Я говорю з застави. Ти мене чуєш, Колю?
Лейтенант кивнув з усмішкою: відповідай, мовляв!
— Чую, Васько, чую! Віддам. Тепер віддам.
— А де ти, Колю?
— Я… я… — хлопець безпорадно озирнувся. Лейтенант намалював у повітрі квадрат. — Я — в квадраті…
— …сімнадцять-двадцять, — неголосно підказує лейтенант. — Над Тихим океаном.
— Та невже?! Ой, як чудесно! Ну, Колю, бувай! Бажаю успіху!
— Дякую!
Ось і розвіялися примари, які півдоби тримали Колю Рибакова в стані граничного напруження і замалим не коштували йому життя. Хлопцеві тепер соромно за себе, страшенно соромно; сміливо пройшовши хай навіть уявні, та все ж грізні випробування, він зараз мало не плаче. І Федя — отой аж ніяк не страшний, а, навпаки, дуже лагідний і симпатичний бородань — турботливо доводить хлопцеві, що готовність здійснити подвиг — майже те саме, що і його здійснення насправді, і що коли б він був на місці Колі, то обов’язково діяв би так само… якби вистачило хоробрості, звісно.
Хлопець поступово заспокоювався. А втім, ні: один неспокій витіснює інший. Наближаються знаменні 7.15.
Хвилюються всі — Коля це бачить. Японець раз у раз витирає піт з чола, академік смалить цигарку за цигаркою, у полковника на щоках випнулися круті жовна. Ось він підійшов до пульта управління, натиснув на якусь кнопку.
— Увага! — пролунав металевий голос автомата. — До пуску — тридцять секунд… Двадцять дев’ять… Двадцять вісім…
Коля кинувся до вікна. Угорі — тьмяно-фіалкове небо, а під дирижаблем — суцільна ковдра сліпучо-білих хмар. Десь глибоко-глибоко під ними залягла просторінь ще спокійного океану. “Критична точка”!..