До речі, про Риндичевича, а його ж то чому нема? Порушення звичаю. Пиво з таранькою — це бог з ними, про них я сказав, щоб потішитися виразом обличчя Артурича, але сам Риндя має бути тут як штик. Не зустрінути після такого закиду!… Йому більше всіх мусить бути цікаво, як там і що, самому доведеться не раз іти. Невже не впорався з своїм академіком? Зачекаємо ще.
Спускаюся вниз, проходжу мимо нової старухи лугом до кінця звивини, знаходжу те джерельце і, позаяк пива нема, п’ю з жмені воду. Гожа й ця вода, та не та, глеєм відганяє. І вода не та, і річка не та — та і я повернувся трохи не таким. Збіднив своє життя…
Повертаюсь нагору: нема мого Святослава шановного Івановича! По межі між кукурудзою і соняшником іду до шоссе, а по ньому до автобусної зупинки.
…На автовокзалі мій автобус зупиняється саме біля газетного кіоска на пероні. Помічаю там місцеву газету з портретним некрологом на першій сторінці. Беру: мати рідна, — академік О. І. Мискін раптово помер учора від… крововиливу в мозок! Виходить, сплохував Риндя?
Влітаю в кабінет Багрія. Артур Вікторович жде мене — і видно по ньому, що жде довго і з тривогою. Підхоплюється, стискає в обіймах:
— Ну, хоч з тобою все гаразд! Молодчина, впорався на відмінно,
— А що із Славком? — я вивільняюсь, бачу на столі шефа ту ж газету з некрологом. — Де він?
— Сидить.
— Як сидить?
— Так сидить. У камері попереднього ув’язнення під слідством. З’ясовують хто він за один, спонукальні причини і таке інше… Казав же йому, не раз казав: тонше треба працювати, делікатніше! Ну що це: взяв і вимкнув струм…
Багрій вмощується на край столу, закурює, розповідає.
Риндичевич здійснив 15-годинний закид і з’явився в інституті нейрології перед кінцем робочого дня — в амплуа профспілкового інспектора по техніці безпеки й охороні праці. У лабораторію Мискіна на четвертому поверсі він піднявся за годину до вибуху балона, в розпал підготовки досліду. Момент був не з найвдаліших — і Мискін (низькорослий, лисий, бородатий, з високим голосом і проникливим поглядом… не з симпатяг був покійний) зразу ж заходився його випроваджувать: у нас тут ось усе в порядку, я директор інституту й за все відповідаю. На це Риндя резонно, хоч і не зовсім тактовно зауважив, що одне з другого не витікає (тобто, що раз тут директор, то неодмінно й порядок) і він хоче все-таки оглянути. Академік і директор відразу підзавівся, взяв нотою вище: такі огляди належить проводити в робочий час, а зараз день закінчено, і нічого стороннім в таку пору вештатися по лабораторіях.
— Тож я саме й прибув для перевірки ваших робіт у вечірній час, — знову резонно відповів «інспектор», — позаяк саме в такий час у вас трапляється найбільше число порушень ТБ… — і він перейшов до справи. — Ось перше порушення я маю перед очима, — він показав на балон біля камери-операційної, — так працювати не можна. Його треба надійно відгородити ґратками, а краще винести в коридор, там закрити,і провести в лабораторію крізь стіну трубу.
— Послухайте, ось котіться ви!.. — Мискін дедалі більше втрачав терпіння; настроєний вести дослід, він і думати не хотів, щоб відкладати та переробляти. — Ми завжди так працювали, всі так працюють — і нічого.
— І незаряджені рушниці стріляють раз у житті, товаришу директор, — парирував Риндичевич. — Сатураторники та й то місце зарядки сифонів газводою не забувають обгратувати, а там тиски не такі, як у цьому балоні. Так що я вимушений наполягати на обрамленні. Інакше працювати не дозволю.
— Ви — мені?! — обурився академік.
Так, словом по слову, і розігралась та неподобна сцена, в якій низенький Мискін, розпалений і розчервонілий, наступав на Риндичевича, кричав бридким голосом: «Та як ви смієте перешкоджати моїм дослідженням?! Вас самого треба сховати за грати… в зоопарку! І звідки вас такого викопали: обрамувати… газвода… тебе… я тобі покажу тебе!» І його співробітники подавали репліки, і навіть собака в камері, прив’язана на столі, але ще не оперована, почала сердито гавкати.
— А, та що я буду з вами теревенити! — й «інспектор» підійшов до лабораторного електрощита, повернув пакетні вимикачі (індикаторні лампочки приладів погасли), став під щитом в непохитній позі. — Не будете працювати, доки не переробите!..
Я слухаю, і мені робиться не по собі. З одного боку, почуття Славка можна зрозуміти: прибув рятувати людину — і нарвався на таке. А з другого… бач, он як підвела його простуватість, та простота, що справді гірше лиходійства. «Маю право» — і попер. У самий розпал підготовки експерименту. Треба ж хоч трохи читати в душах! У такій ситуації не те що академік, що звик відчувати себе в своєму інституті царем і богом, — рядовий експериментатор і той може кинутися з кулаками.
— Вийдіть геть! — горлав, підступаючи до «інспектора», Омелян Іванович, у якого почервоніла навіть лисина. — По якому праву?! Ви хуліган, розбишака!
І він раптом смикнувся, перекинувся горілиць.
— Глибокий інсульт із враженням життєво важливих центрів мозку, — закінчив розповідь Багрій. — Адже ж він був гіпертонік, Омелян Іванович, та ще з імпульсивним, холеричним темпераментом… Від такої напасті якщо хтось і міг його врятувати, то лише він сам. Смерть настала через півгодини. Ну а далі… прибігла охорона, прибула міліція. Ніяких документів у Святослава Івановича, звичайно, не виявилось, нічого пояснити він не міг. Ось і…
— Але вибуху все ж не було?
Артур Вікторович дивиться на мене з іронією, відповідає фразами з анекдоту:
— «Але хворий перед смертю пропотів?» — «О, так!» — «Ось бачите»… Яке має значення, що не вибухнув балон, якщо академік помер!
— Найбезпосередніше: ви ж дали Риндичевичу нездійсненне завдання. Смерть настала через півгодини, приблизно в той же час, в який Мискін загинув від вибуху?
— Так.
— Отже те, що моменти смерті від різних причин співпали в обох варіантах, і говорить, що ці різні причини — зовнішні марниці, а глибинна одна — у характері й стилі роботи покійного Мискіна. І правильно ви хотіли обійти її на щонайменших варіаціях: щоб вибух балона, не вбивши Мискіна, хоча б напоумив його. А то загадали: жодних вибухів у лабораторії. І щоб було тихо. Не могло бути тихо — уберегли голову Омеляна Івановича від зовнішнього вибуху, так її розніс вибух зсередини!
Багрій дивиться на мене схвально:
— Так, саме «розніс», бо ж череп-то розтинали… Ростете, Олесю, добре мотивуєте. До цього закиду ви так ще не вникали… Все правильно, я в такому дусі й пояснив Воротиліну: його, мовляв, наказ, його і вина, хай визволяє Святослава Івановича з каталажки. Але й тому… тому теж хай це послужить добрим уроком! Так не можна… — Шеф знову світло дивиться на мене. — А по-справжньому, Олесю, виручили свого друга Риндю ви — вашим надзакидом і його результатами. Без цього Гліб О. і пальцем більше б не поворухнув. Ні, молодець, герой, вимагайте тепер що завгодно!
Еге, нагоду проґавити не можна. Я настільки виріс в очах Артурича, що він зі мною навіть на «ви».
— Відпустку на тиждень із завтрашнього дня.
— На тиждень?! — той зіскакує з стола. — І це зараз, коли ти лишився один! Ти при своєму глузді?.. Два дні після повернення Риндичевича.
— Чотири, Артуричу. Треба!
— Три доби — і ні години більше.
Ось, дивіться, проси в нього!.. Тоді було три дні — і тепер. Змотаюся в Горки. Зараз травень, у сільгоспакадемії екзаменаційна сесія — Клава має бути там. Чи пам’ятає вона голубоокого блондина, з яким розминулась минулого літа біля Проні? Нічого, побачить — згадає. Не може такого бути, щоб у нас з нею нічого не було, не в минулому — так у майбутньому.
© РИЗИКОНАВТИ: Науково-фантастичні оповідання. — К.: Веселка, 1990. — 312 с. — (Пригоди. Фантастика).