У польотах особливо помітно це витягування з жил, робота на межі можливого. Наприклад, у Армстронга й Олдріна для того, щоб злетіти з Місяця й зістикуватись з орбітальним блоком, лишалося пального на десять секунд роботи двигуна. Десять секунд!.. Я навіть стежу за секундною стрілкою на моєму годиннику, доки вона робить шосту частину оберту. Якби впродовж цього часу вони не набрали належної швидкості — гепнулися б назад на Місяць; перебрали б лишку — занесло б бозна-куди від відсіку. І так і сяк загибель.
Або ж як у тій стиковці, на виправленні якої відзначився Славко: спробуй оптимально витратити тонну стисненого повітря, та ще при управлінні з Землі. А більше не можна. «Запас у дорозі не затягує». Чорта з два, ще й як затягує: запас — це вага.
Так і з літаками. Аксіома опору матеріалів, що виникла раніше самого опірмату: де тонко, там і рветься. А зробити товсто, з запасом міцності — літак не полетить. От і виходить, що для авіаційних конструкцій коефіцієнти запасу міцності («коефіцієнти незнання», як називав їх нам лектор в інституті) виявляються меншими, ніж для наземних машин. Намагаються, щоб менше було й незнання — добирають точними розрахунками, якістю матеріалів, вивіреністю технології… а все-таки ні-ні та й виявиться де-небудь надто тонко. І рветься. Тисячі деталей, десятки тисяч операцій, сотні матеріалів — спробуй доглянь.
І все ж таки доглянути треба, інакше від кожної похибки робота всіх просто втрачає сенс.
…Там, внизу, підважили кабіну — сплющену, скручену набік. Один пошуковик піднявся сюди за портативним газорізальним апаратом, тепер ріжуть. Ось відгинають рейки, пошуковик проникає всередину. Я уявив, що він там може побачити, — і мороз пішов поза шкірою. Е, ні, стоп, мені це не можна! Негайно відволіктись!
Піднімаюсь, іду до наметів. Добре було б ще щось спіймати на свій відеомаг. О, на стрільця і звір біжить… та який! Сам генеральний конструктор Бекасов, знемагаючи від нічогонероблення й чекання, шпацірує поміж молодими соняшниками й молодою кукурудзою, робить розминальні рухи: повороти корпуса вправо і вліво, долоні перед грудьми, лікті в боки. Ать-два вправо, ать-два вліво!.. Як не зняти? Націлююся об’єктивом, пускаю плівку. Віддаляється. Поворот назад. Зупиняється:
— Гей, послухайте! Хто вам дозволив?
Я знімаю і цю позу, приголомшене обличчя, опускаю відеомагнітофон:
— Перепрошую, але… мені треба.
— А дозволу питати — не треба?! Хто ви такий? Чи не кореспондент, бува, чого доброго?
— Ні… — Я в розгубленості; не знаю, в якій мірі можу пояснити Бекасову, хто я й навіщо це роблю.
— Тс-с, тихо! — Артур Вікторович, спасибі йому, завжди опиняється в потрібному місці в потрібний час. — Це, Іване Володимировичу, наш Сашко, Олександр Романович. Він відправиться в минуле, щоб виправити вчинене. Йому дозволено все, а підвищувати на нього голос не можна нікому.
— Он що!.. — тепер і Бекасов у розгубленості, він ніяковіє, що наскочив на мене таким когутом; дивиться з повагою. — Тисячу раз перепрошую, я ж бо не знав. Пройтися ще так? Можу виконати колесо, стійку на руках — хочете? Заради такої справи — прошу, знімайте.
— Ні, дякую, нічого більше не потрібно.
Звичайно, потішно б подивитись, як знаменитий авіаконструктор проходиться колесом і тримає стійку, та мені це ні до чого: ці рухи симетричні в часі; тільки й того, що в зворотному прокручуванні колесо буде не справа наліво, а зліва направо. А його ходьба з поворотами та приголомшене обличчя — це знадобиться.
— Сашко! — Багрій полководницьким жестом направляє мене назад на кручу.
Іду. Чому, власне, він націлює мене на річний закид? А ну, як зараз виясниться, що це диверсія, вибухівку хтось запхнув… хоча в нас такого ніби й не буває. Тоді все змінюється, закид на добу, навіть на години?.. Ні. Другий літак упав так, ось у чім заковика. Однієї конструкції і з одного заводу. Похибка закладена при виготовленні, а то і в проекті.
V. МЕТА ВИМАГАЄ ГНІВУ
Знову лягаю над кручею в тому місці, де прим’яв траву. Отже, майбутнє для мене — в минулому. Рік тому… Це були останні тижні моєї роботи в тому інституті. Я усвідомлював, що не знайшов себе в мікроелектроніці, знемагався. Навіть дочасно пішов у відпустку. А відразу після відпустки мене зацапав Багрій-Багрєєв, почав учити, прочищати й виховувати. Так що ці відтинки мого життя наповнені змістом, змінювати який втратно… Відпустка? О, є зачіпка: шість днів на Проні — є така річка в Білорусії. Шість днів, які я хотів би пережити ще раз. Лишень цілком ось тепер не доведеться… Перші дні — фініш закиду, останні — просвіт. Навіть не останні, а всі три дні від моменту зустрічі з Клавою підуть під просвіт. Саме так: там у нас з нею все почалось і скінчилось, жодних наслідків у моєму дальшому житті це не мало — зміст цих днів можна змінити.
Шкода їх, цих трьох днів, звичайно. Втім, у моїй пам’яті цей варіант зберігся. А те, що з її пам’яті він зникне, навіть на краще. І для мене також: зніметься відчуття провини перед нею. Все-таки, як кажуть між людьми, скривдив дівчину. Скривдив, як звичайно чоловіки кривдять багатьох жінок і дівчат, нічого нового — а все негаразд.
Схоже, що ці четверо внизу щось знайшли: зійшлись докупи, оглядають, жваво жестикулюють. Двоє зі знайденими предметами чимдуж направляються вгору, двоє лишаються там, складають своє приладдя.
Я також піднімаюсь, іду до наметів: настає те, що і мені належиться знати достеменно. Двоє піднімаються з-за краю косогору: першим довготелесий, немолодий, з темним зморшкуватим обличчям керівник пошукової групи, за ним другий — трохи молодший і нижчий. Обидва несуть якісь сірі уламки, акуратно обгорнені папером.
Бекасов, гуляючи все там же, забачивши їх, змінює напрямок і майже підтюпцем до них:
— Ну?
— Ось, Іване Володимировичу, дивіться, — перехопленим голосом говорить старший пошуковик, розгортаючи папір. — Цей із кабіни дістали, цього викопали під правим крилом. А оцей, — він показує на уламок в руках помічника, — за триста метрів на північ від літака виявився. І ступиці буцімто зрізані.
— Ага, — нахиляється Бекасов. — Значить, все-таки гвинти!
Я також підходжу, дивлюсь на уламки: це лопаті пропелерів — одна ціла і два шматки, завужені нижні частини.
— Та гвинти то гвинти, ви погляньте на злам, — пошуковик подає Бекасову велику лупу на ніжці.
Той схиляється ще нижче, дивиться крізь лупу на край одного уламка, іншого. Присвистує:
— Ану, все під мікроскоп!
І вони швидким кроком направляються в шатро; я за ними. Біля входу курять і кал якають головний інженер Микола Данилович, начцеху гвинтів Фелікс Юрійович і Лемех. Поглянувши на те, що несуть пошуковики, перші двоє відразу якось бліднуть на обличчі: головний інженер навіть упускає цигарку.
— Схоже, що гвинти, — каже на ходу Бекасов.
— Що — схоже? Що значить — схоже?! — високим голосом говорить Фелікс Юрійович, пориваючись за ним у намет. — Звичайно, при такому ударі всі гвинти вдрузки, але це ще ні про що не говорить… — Одначе в голосі його — паніка.
В намет натоптується стільки людей, що стає душно; на чолі у всіх виступив піт.
— Зараз подивимось! — старший пошукової групи закріплює затискачами на столику металографічного мікроскопа всі три уламки, підрівнює так, щоб місця зламів знаходились на одній лінії; вмикає підсвічування.
В його променях злами миготять дрібними іскорками — кристаликами.
Пошуковик нахиляється над окуляром, швидко й упевнено працює рукоятками, проглядає перший уламок… другий… третій… повертає під об’єктив другий… Усі стовпилися за його спиною, затамувавши подих. Тиша незвичайна. Я пам’ятаю, що перший шматок лопаті майже увесь у чомусь рудо-багряному. Засохла кров? Це, певне, той, якого дістали з кабіни.