Проте Ром в це не вірив. Надто мало шансів було у Рудя. І надто запекло ненавидів він ворога, щоб втікати. Та й якби вижив — то неодмінно би повернувся або хоча б подав вісточку рідним, шукав би сина. Бо малого Уляна привезла до діда Гаврила морозного лютневого ранку й сказала, що вони йдуть надовго. Й то була їхня остання зустріч… Більш за все, що загинув Рудь у лютому бою, під чорним прапором Холодного Яру, поклавши наприкінці ще не одного комісара, бо міг вронити шаблю з руки тільки мертвий…
Чи правий був старий Засуха, чи сталося так, як гадав Ром, невідомо. Ясно одне: історію його прадіда, отамана, вдалося вийняти із забуття, влаштованого совєтами. Важливо, що пам’ять про Рудя тут, у його рідній Звенигородці, тепер житиме вічно. Й він, Роман Рудинський, правнук Максима, прикладе для цього всі сили!
Розділ 30
Повернення до схід' Сонця
«Минуле — міраж, а країна привидів не придатна для того, щоби в ній жити. Его знов перемагає, а душа, яка вже побачила світло в кінці тунелю, знов тоне в мороці… Тому ж, хто хоче таки звернутись до святих предковічних традицій, — потрібно надихнути в минуле свіжої крові. Бо жити потрібно не затишним теплим учора — а сьогодні і зараз…»
Автобус до Звенигородки рушив, і Ром з печаллю подумав: ось, в кіптяві й гарчанні від'їжджає його дитинство. Його грубе, дороге дитинство, з відчуттям холодної нетопленої хати, запаху солярки, якою змочене клоччя, а тоді в’юнкі язички поповзуть угору, охоплюючи сухі скалки, і ще за хвилину в грубці вже весело і затишно потріскуватиме теплий вогник. За годину холодна кімната нагріється і стане зовсім комфортною.
А ще старенький автобус, який повзе до Звенигородки довгі вісім годин. Спочатку бували дома щомісяця, потім — на Різдво, Паску, канікули, потім — раз у півроку, а потім — на рік. Десятки, сотні разів тим, тисячу разів ремонтованим автобусом, з його знайомим запахом старої шкіри та диму.
Тепер це зовсім інше, далеке життя, овіяне щасливими споминами дому, запашної землі у квітні, відданої дружби і палкого кохання. Часи романтичних мрій і відкритих доріг молодості, часи захоплюючих книжкових пригод і новітніх історій: жовті піщані береги Африки, сліпучо-білі хатини тропіків, незвідані моря й океани, рушниці і коркові шоломи колонізаторів. Все це залишилось там, куди з гарчанням від'їжджав зараз старий автобус.
Здавалось, вороття туди вже не буде ніколи…
Після бурхливої юності настало інше розуміння життя. Ром заробив вдосталь грошей, щоб відкрити якесь своє діло, мав затишну квартиру в Одесі, нову машину. Та бізнес убиває людяність й заморожує серце — це Роман зрозумів дуже добре. Тож не тішив себе солодкими мріями, був здібним учнем, звикши робити все якнайкраще, навчився не пропускати все через серце й — шукав собі в житті іншу дорогу.
У червні, коли рівно через двадцять років з дитинства Ром приїхав в Звенигородку до старого конончуківського дому, він раптом зрозумів просту річ.
Ще до схід сонця змужнілий Роман Рудинський прокинувся на своєму звичному з дитинства старенькому ліжку, взяв рушницю й пішов у поле — так, як він це робив у степах біля Тилігулу. Не так на полювання, а щоб забрести подалі від хвилювань й набратися від землі сили — в краплях роси, передсвітанкової свіжості та тієї дивної хвилини, за мить до сходу сонця — коли поодинокі пташки вмовкають від потужного подиху сонячного вітру. Бо хто хоч раз зустрічав у степу схід сонця, той знає, що з першим промінням на землю щоранку надходить сонячний вітер — подих міріадів частинок сонячного світла…
…Давай махнемо, друг, на Тилігул!
Борис Нечерда знав, що пише!
Дивлячись на величезний диск Світила, що повільно з'являвся край неба, Ром зрозумів: ось де він — схід’ Сонця! Не там, на Далекому Сході, не на краю землі в сахалінських сопках, не в пошуках кар’єри чи грошей. І навіть не в пошуках коханої в розстріляному війною місті. А тут, поруч — за пшеничним полем, біля курганів!