Шаблі носили при лівому боці й прив’язували за два кільця, одне вгорі, а друге нижче середини, вузеньким ремінцем за пояс. Шабля була настільки необхідною запорізьким козакам, що навіть у їхніх піснях завжди називалася „шаблею-сестрицею, ненькою рідненькою, панночкою молоденькою…“»
Осінь 1914 — весна 1915 pp.
— Шашка должна бить льогкой, как пєро, острой, как брітва і гібкой, как лоза. Кто носіт тяжолую шашку — тот нє надєєтся на умєніє! — казав майстер-черкес Абдулвагід Рамазанов Максиму, коли кував йому шаблю. Кував клинок два тижні, поки Рудь відлежувався в черкеському аулі після поранення. Ще навіть не був в боях — їхали з полком через перевал, як раптом звідкись згори бахнули постріли. Поранили двох козаків, а Максиму куля ковзнула по литці. Добре — коня не зачепила…
Загартовував Абдул розжарену шашку вітром, верхи на коні — бо тільки обвітрена гірським повітрям на швидкості, знаній тільки самим майстром, сталь набувала твердості з поверхні, і гнучкості всередині.
— Чем ми біться будем среді гор отвєсних? Шашкамі рубіться будем. Шашка не обманєт, коль рука нє дрогнєт! Так сказал великий Ахмад Автурінскій!
— А хто він був, той Ахмат? — питав знічев’я Рудь.
— То вєлікій кавказскій гєрой, — казав йому вкотре Абдул, і Максим дрімав знов на зручному глиняному лежаку біля самої кузні.
Достоїнства шашки Абдулвагіда Рудь не раз оцінив у боях з турками пізньої осені 1914-го. Сніг до пояса, мороз до тридцяти градусів! Обмерзлі пальці, діряві черкески. Тільки шаблі начищені до блиску! Такими прийняли кубанці поєдинок з відбірними військами Евер-паші. Відірвана від тилів, напівголодна і роздягнена Кавказька армія просувалась далеко в глибину ворожих земель. Запорізький полк кубанців переправився з правого берега річки до станції. Командира полку убило. Пластуни і кіннота кілька разів ходили в атаки. Коли битва за станцію була майже програна, в бій кинули останній резерв — дві сотні кубанських розвідників-пластунів. Ті перейшли вбрід льодяну листопадову річку й мокрі й беззвучні виникли, мов привиди, в тилу ворога. Мовчки, без єдиного пострілу зійшлись врукопаш, багнетами покололи турків, й відкинули, ошелешених, далеко за місто.
У тому бою Рудь з пластунами захопив дві ворожі гармати, за що був нагороджений Георгіївським хрестом четвертого ступеня.
Тієї зими шашка Абдулвагіда не раз рятувала життя Максиму.
Та свою справжню і дивовижну шаблю він добув, як і личить козаку, в найкровопролитнішому і важкому бою.
…Полк ішов у розвідку в Персії, виславши вперед три офіцерські роз’їзди — три відділи кавалерії. Внизу блищала старовинна річка Євфрат. Максим багато читав про неї в університеті, — про «колиску цивілізацій». Таємниці шумерів, перша писемність, клинопис — Рудь ніколи не думав, що колись опиниться тут як… завойовник.
Кіннота курдів пропустила роз’їзди вперед і вирубала їх упень. Вісім тисяч диких курдських наїзників хлинули з гір і за кілька хвилин затопили долину. З ущелин висотувались залишки козаків Третього полку, яких розбили курдські орди. Сурмачі сурмили атаку.
— Якийсь придурок стріляв у мене з кремнієвої рушниці. Де він її тільки взяв? Бурку не пробив. Тож кажуть: козацька бурка — м’яка броня, — спокійно щупає бурку пальцями земляк Кость Покотило. Його біляве волосся підстрижене коротко, по-козацьки, суворий профіль з орлиним носом випромінює силу.
— Ага, броня. Спробуй багнета — тоді побачиш, що то за броня…
— Мало нас! — сказав хтось з молодих поруч.
— Козаків мало не буває! — суворо прогудів над вухом старий сотник Субота.
Сотня Максима вишикувалась поруч з дев’ятою сотнею — всього полк у тисячу двісті козаків — і по команді, зімкнутим строєм навально пішла донизу.
З ущелини застукотіли кулемети кубанців-піхоти, козаки навально вдарили по юрбі ординців, скинули ціле їхнє крило в річку. Переслідуючи супротивника, Максим помітив серед курдів турецькі фрески і прапор з червоною зіркою і півмісяцем. Серед десятка аскерів на прекрасному рудому жеребці намагався вийти на косу багато вдягнений турецький воєначальник у сіро-голубому мундирі з золотими погонами, в чорній папасі з золотими галунами. Максим пришпорив коня, за ним пішли Шрам, Покотило, Голуб і ще зо три десятки козаків. З розгону врубавшись у лінію турків, Максим пробив дорогу до штандарта з півмісяцем. Тут чи не вперше в бою він відчув недолік кавказької шашки. Двометровий аскер бив величезним загнутим донизу ятаганом, викресуючи іскри з криці, й Рудь відчував, що його легенька, гостра як бритва Абдулвагідова шашка ледь-ледь витримує той навальний натиск. На щастя, аскера звалив хтось із наших з «гвинта», а Максим прорубався до штандарта й вдарив турка, не доміряючись і куди.