— Покійник, — мовила вона, киваючи головою. — Як його звали?
— Він називав себе Шкіпером, — відповів Джейк.
— А звідки тобі про це відомо?
Джейк зиркнув на мене. То було мовчазне благання про допомогу, але перш ніж я знайшов відповідь, Аріель зазначила:
— Щось ви замовчуєте, хлопці.
— Там було двоє людей, — миттю випалив Джейк. Він полегшено зітхнув. — Ось і правда.
— Двоє? — Аріель перевела погляд з Джейка на мене. — Хто другий?
Завдяки Джейку правда розлилася перед нами, як калюжа з багнюкою. Сенсу брехати не було, тим паче їй.
— Це індіанець. Він був другом мертвого чоловіка. — Потім я розповів усе, що трапилося.
Сестра уважно слухала, поглядаючи своїми м’якими очима то на мене, то на Джейка. Урешті-решт вона сказала:
— Ну, малі, оце ви влипли.
— От б-б-бачиш, — засичав Джейк.
— Усе буде добре, Джейкі, — Аріель погладила його по нозі. — Я не вибовкаю вашої таємниці. Але, хлопці, слухайте татка. Він за вас переживає. Власне, ми всі переживаємо.
— Нам слід розказати про індіанця? — спитав Джейк.
— А він був страшний і небезпечний? — своєю чергою поцікавилася Аріель, трохи помізкувавши.
— Він поклав руку Джейкові на ногу, — додав я.
— Він мене не злякав, — мовив брат. — Не думаю, що він хотів заподіяти нам шкоду.
— У такому разі, вважаю, що треба лишити все, як є, — Аріель підвелася. — Але пообіцяйте: більше ніяких дурниць біля залізничних колій.
— Обіцяю, — запевнив Джейк.
Аріель зачекала, поки я зроблю те саме, і ні на мить не зводила з мене суворого погляду, поки я не дав-таки обіцянки. Вона пішла до дверей, потім театрально повернулася, махнула рукою і повідомила, що йде в театр. Слово «театр» вона вимовила з особливою вишуканістю, накинувши уявний палантин на плечі. Скільки ж захвату та шарму було в тому жесті!
Того вечора батько не готував сендвічів і молочних коктейлів. Його викликали до похоронного бюро пана Ваеля. Тіло мертвого чоловіка відвезли саме туди. Разом із власником бюро й шерифом вони вирішували якісь питання стосовно похорону. Батько повернувся додому пізно вночі. Мати розігріла нам трохи напівфабрикатів — томатний суп та гарячі бутерброди з сиром, а після вечері ми дивилися наш пригодницький серіал. І хоча зображення злегка сніжило, бо телебачення погано ловило в нашому районі, щосуботи я і Джейк за будь-яких обставин устромлювали свої погляди в телевізор.
Аріель поїхала з друзями в кіно під відкритим небом; мати наказала їй бути вдома до опівночі. Сестра ніжно поцілувала її в чоло, пообіцявши виконати прохання. Після суботньої купелі ми вклалися спати ще до батькового повернення. Я не спав, коли він приїхав. Батьки про щось розмовляли на кухні, що була розташована просто під нашою кімнатою. Голоси долинали крізь щілини в підлозі так чітко, ніби мати і батько перебували поруч. Їм і на думку не спадало, що я був свідком кожної розмови на кухні. Деякий час говорили про похорони мертвого чоловіка, які батько погодився відслужити. Потім мова зайшла про Аріель.
— Вона зараз із Карлом? — поцікавився батько.
— Ні, — сказала мати, — з подружками. Я попросила її повернутися до дванадцятої, бо знаю, що ти хвилюватимешся.
— От коли вона вчитиметься в Джульярдській школі, моє слово не матиме жодного значення і вона зможе гуляти скільки схоче. А поки Аріель живе з нами під одним дахом, вона має бути вдома до опівночі.
— Ти не мусиш мене в цьому переконувати, Натане.
— Вона наче трохи несхожа на себе останнім часом, — зауважив батько. — Ти не помітила?
— У чому це виявляється?
— Таке враження, що вона має, чим поділитися, але мовчить.
— Якби щось її турбувало, вона сказала б мені. Натане, Аріель ділиться зі мною всім.
— Що ж, добре, — відповів батько.
— Коли похорон померлого мандрівника? — поцікавилася мати.
Мати назвала його «мандрівником», стверджуючи, що не годиться нарікати чоловіка волоцюгою чи безпритульним, тому ми всі почали вживати це слово в розмові про покійного.