— У понеділок.
— Ти хочеш, щоб я співала?
— На службі буду лише я, Гас та власник похоронного бюро, пан Ваель. Думаю, немає потреби в музиці, проте кілька добрих слів не були б зайвими.
Стільці шаркнули по лінолеуму, вони встали з-за столу, й розмова стихла.
Я думав про покійного: мені хотілося бути там під час його поховання. Згорнувшись калачиком, я заплющив очі і задумався про Боббі Коула, який лежить зараз у труні, про мандрівника, який теж у ній спочиватиме. Навколо ставало дедалі темніше, і мене зморив сон.
Я прокинувся вночі, зачувши, як зачинилися дверцята авто перед будинком; потім залунав сміх Аріель. У батьківській спальні ще й досі світилося. Машина рушила далі, за мить заскрипіли завіси вхідних дверей. У кімнаті батьків запанувала темрява, полегшено зачинилися двері. Аріель піднялася на другий поверх, і я одразу ж заснув.
Трохи пізніше мене розбудив грім. Я підійшов до вікна і побачив, як з півночі долини насувається буря, і, хоча дощу й не було, срібні стріли блискавки сповіщають про близькість грози. Я миттю збіг униз і всівся на східцях веранди. Вітер дув мені в обличчя, оповиваючи тіло приємною прохолодою. Я спостерігав за грозою, наче то був красивий і шалений звір, що наближався, а потім сунув собі далі.
Десь далеко звуки грому нагадували постріли гармат. Я подумав про батька, про спогади, якими він поділився зі мною та Джейком. Це важило більше, ніж будь-що інше, почуте досі від нього. Стільки всього хотілося розпитати про війну! Чому я зволікав, і сам не знаю. Звісно, батько жодним чином не показав, що йому боліло наше мовчання. Ось і вся плата за гірку відвертість. Мені так хотілось дізнатися в нього про смерть: чи боляче помирати, що чекає на мене і всіх нас після загибелі; але тату, будь ласка, тільки без тих балачок про Небесні Ворота. Для мене смерть — це ж серйозне питання, і мені так кортіло про це поговорити хоч з кимось. Шанс дізнатися більше тоді, у брудному гаражі, разом із батьком і братом у мене був, але я його проґавив.
Отак і сидів собі на сходах, аж раптом помітив, як тінь прошмигнула заднім подвір’ям до вулиці Тайлер, що вела до заможних помешкань. І хоча на вулицях не горів жоден ліхтар, визначити втікача не склало особливих зусиль.
Згодом я підвівся, повернувся в кімнату і ще раз поглянув на блискавку, що, ніби пронизуючи землю, окреслювала долину.
На рахунку в літа було вже дві смерті; я ні про що не здогадувався, але попереду на нас чекало ще три.
І наступна виявилася найболіснішою.
Розділ 5
Батько служив одразу в трьох церковних парафіях. Це означало, що всю відповідальність за духовні потреби парафіян ніс саме він. Щонеділі він правив три окремі служби, а оскільки ми були членами його сім’ї, наша присутність була обов’язкова.
О восьмій ранку починалося богослужіння в церкві Кедбері — невеличкому містечку за п’ятнадцять кілометрів від Нью-Бремена. Парафіян було чималенько. До її складу входила певна кількість протестантів іншої конфесії, які не мали поруч власної церкви. Вони віддавали перевагу простим службам методистської церкви, а не релігійно-хворобливим лютеранської, хоча її представники й заселили штат Міннесота так швидко, як бур’яни занедбане поле. Мати керувала хором — і по-справжньому ним пишалася. Щотижня завдяки її зусиллям розкішні, сповнені мелодійності голоси чоловіків і жінок Кедбері звучали неперевершено: справжня тобі насолода для вух. У всій цій епопеї в неї були й соратники. Один чолов’яга мав розкішний баритон, що під ретельною материною опікою чимраз більше скидався на досконалий інструмент. А ще була одна жіночка — її прегарний альт у поєднанні з маминим ніжним сопрано вдало одне одного доповнювали. Мелодії, дібрані матір’ю для хору, зважаючи на силу цих трьох голосів, були більш ніж вагомою причиною, щоби прийти до церкви. Аріель завершувала службу. Її майстерні пальці вмовляли труби простенького невеличкого органа звучати так, що парафіянам цього маленького містечка ніколи раніше й чути такого не доводилося. Для нас із Джейком було справжнісінькою мукою спокійно висидіти всю службу без жодного круть-верть! Оскільки богослужіння в Кедбері було першим, пережити його було не надто складно, та вже під час третього поспіль наші дупи боліли, а терпець мав от-от урватися. Власне, служба в Кедбері була нашою улюбленою.
Сільські парафіяни любили батька. Його проповіді не були сповнені жаги євангельського завзяття, а радше звучали як спокійні настанови про безмежну Божу милість. Їх легко сприймали парафіяни, які здебільшого були представниками порядних сільських сімей — трударів, що найкраще проявляли себе в тяжкій праці.