Будь-якої миті ви можете зустрітися зі смертю, коли вона вразить когось із ваших родичів або друзів. Прибережіть своє співчуття для найдорожчих серцю людей. Кілька років тому я втратив свого улюбленого сина Марка — хлопчика, від якого я чекав багато чого і на якого покладав надії своєї старості. Його смерть була для мене таким ударом, що дуже довго я був неспроможний бодай чомусь радіти. Я ніби позбувся ока. Не буду на цих сторінках публічно виливати своє горе, краще повчіться в мене самоконтролю. Та навіть тепер, із плином часу, я не можу забути його чарівного обличчя, принадності його трохи шепелявої вимови, перших проблисків його таланту і гострого розуму. Я був для нього всім, як і він для мене. Він віддавав мені всю свою любов, воліючи частіше бути зі мною, аніж із нянею, бабусею чи навіть коханою матусею. Клянуся своїм сповненим смутку серцем, його духом, що відлетів, і тим божеством у його усипальниці, якому я щодня молюся, що я побачив у ньому обдарованість, якої не зустрічав більше ні в кому. Те, що він хапав усе на льоту, його вроджена любов до праці, добрий характер — усе це мало викликати в мене тривогу. Часто ми бачимо, як ті, хто рано подорослішав, помирають молодими. Начебто у світі живе якась лиха сила, котра віднаходить задоволення в тому, щоб уражати тих, хто обіцяє зробитися найкращим, і не дозволяє нашій радості виходити за межі, встановлені смертним.
Марк був неперевершеним у всьому. У нього була прекрасна латина, він бездоганно читав кожну грецьку літеру й розмовляв цією мовою, як рідною. Кожна його дія свідчила про майбутню велич. Він мав такі прекрасні якості, як сміливість і сила духу, що дозволяли не помічати ні страху, ні болю. А яку мужність виявив він під час своєї восьмимісячної хвороби! Лікар захоплювався його стійкістю. А як Марк утішав мене у свої останні хвилини! Навіть коли мій хлопчик марив, його думки поверталися до уроків і до того, що він вивчив у школі. Коли він помер, разом із ним померли мої надії. На нього очікував шлях, що веде до найвищих державних посад, — натомість я тримав у своїх обіймах холодне зблідле тіло.
Сподіваюся, у мене вистачить стійкості, щоб бути гідним його впродовж тих років, що мені залишилися. Життя мусить мати хоча б якийсь сенс, аби ми були в змозі його терпіти. Мудреці навчають, що тільки література здатна по-справжньому втішити в злигоднях, тому я й почав писати. Жінки також здатні розглядати труднощі, що їх посилає їм доля, як засіб продемонструвати свою внутрішню шляхетність. Мені нагадали історію Аррії, чоловік якої, Цецина Пет — і їхній син одночасно захворіли. На одужання вже ніхто не сподівався. Хлопчик помер; він був напрочуд вродливим і милим, і батьки мали багато підстав його любити — окрім того, що він був їхнім сином. Аррія організувала його похорон і була присутня на ньому, не сказавши чоловікові про смерть дитини. Коли Цецина питав про сина, вона поводилася так, ніби їхній син був живим і почувався краще, запевняла, що він добре спав і що до нього повертається апетит. Коли ж вона не могла впоратися з горем, що її долало, то виходила з кімнати поплакати, а потім, опанувавши себе, поверталася зовсім спокійна, начебто й дійсно залишала горе за порогом. Хіба цей приклад матері, котра продовжувала поводитися спокійно, втративши свого єдиного сина, не є найяскравішим зразком жіночої величі?
Чому ж тоді горе приводить нас у таке велике сум’яття? Чи варто дивуватися тому, як із нами вчиняє доля? І чи буде краще, якщо всі серця втратять чутливість і навчаться ставитися до всього як до скороминущого та незначного? Нас мусить утішати думка про те, що мертві позбавлені страждань жити в теперішні часи. Жахливо втрачати дітей. Ще гірше терпіти цей світ таким, яким він є. Єдина подія, що принесла мені розраду, сталася під час подорожі, коли я відвідував свої володіння в Африці. Я проплив повз Карфаген і Сіракузи, міста, що колись процвітали, а тепер були цілковито підкорені Римом. Нас опановує відчай, коли помирає один із членів нашої родини, однак під час завоювання цих колись величних міст загинуло багато тисяч людей. Усі ми народжуємося для того, щоб одного чудового дня померти. Одного-єдиного удару може бути достатньо, щоб убити людину, а скільки людей, тисячі прекрасних римлян, загинули, підкоряючи народи та служачи імперії. То для чого ж надмірно сумувати про втрату однієї дитини? Якби мій бідолашний Марк не помер зараз, у майбутньому на нього все одно чекала б смерть. Я вирішив радіти тому життю, що було йому відпущене, і пам’ятати про те, ким я є, — а я є одним із Фалксів. Людиною, яка звикла керувати та наставляти. Пора було й мені скористатися тими порадами, що я їх давав іншим.