Римлянин — це передовсім гарні манери. За столом намагайтеся розважити гостей своєю чарівливістю та дотепністю. Багатство робить людину самовдоволеною і надзвичайно захопленою власними думками, тож будьте обережні й не зловживайте повчаннями. Намагайтеся дотримуватися стриманої елегантності. Нещодавно я приймав одного гостя, який нестримно їв упродовж усього обіду, а потім, коли почали прибирати посуд, зібрав залишки в серветку, щоб узяти їх із собою. Соски свині, поросячі реберця, голуба, що сочився соусом, навіть розрізану навпіл лугову пташку та майже цілу щуку — все це разом він загорнув у заплямовану серветку та звелів своєму рабові нести додому. То був дуже незручний момент; усе, що залишалось зробити решті присутніх, — лежати та вдавати, ніби вони нічого не помітили.
Межа між екстравагантністю та вульгарністю є дуже тонкою. Якось увечері я опинився у надзвичайно строкатому й екстравагантному товаристві. Господар прийому прибув із запізненням (на його думку, це було модним, а не образливим) у паланкіні, що його несли лакеї в металевих нагрудних панцирах. Його улюблений хлопчик-раб ішов попереду, готовий до будь-яких розпоряджень свого повелителя. Іще один хлопчик-раб ішов на чолі цієї невеличкої процесії, граючи одразу на кількох сопілках. Відчувши необхідність справити фізіологічну потребу, господар клацнув пальцями. На цей знак молодий раб-євнух вийшов наперед зі срібним горщиком, у який його господар помочився. Ще один раб підніс йому води; він вимив руки і витер їх об волосся своїх рабів.
Нарешті, коли ми лягли за столи, увійшли двоє ефіопів із маленькими шкіряними бутлями на кшталт тих, котрі бачиш у руках людей, які посипають піском арену, та полили наші руки вином. Длубаючи в зубах срібною голкою, господар пояснив нам причину свого запізнення.
— Друзі, — сказав він. — Боюся, мені було б незручно пригощати вас, не закінчивши гру в кості.
Раб приніс столик із горіхового дерева та кришталеві кості — і якийсь час господар продовжував грати. Тим часом нам, нещасним гостям, залишалося тільки вивчати розставлені перед нами делікатеси. Ложки на цій учті були срібними й важили, мабуть, не менше півфунта кожна, тож сам по собі процес споживання виявився непростим. Потім до зали внесли кілька скляних бутлів, закоркованих гіпсом, із табличками, на яких було виведено: «Найкраще фалернське вино сторічної витримки». Їх поставили просто перед нами, щоб ми розуміли, що саме п’ємо. Доки ми пили, раб приніс срібний кістяк, у якого всі суглоби були рухомими й могли повертатися в будь-який бік. Для нашої розваги господар на ім’я Трималхіон кидав той кістяк на стіл, змушуючи його набувати дивовижних поз.
Потім подали жирних курчат і гусячі яйця в тісті. Трималхіон ухопився за живіт: йому було недобре.
— Вибачте, панове, але мій кишечник забунтував, і вже кілька днів я маю закріп. Так бурчить у шлунку, що можна подумати, ніби там скаче та мукає бик. — Він трохи підняв ногу, й кімната наповнилася непристойними звуками та смородом. — Тому не давайте собі клопоту, затримуючись; якщо комусь треба йти, спокійно йдіть, немає чого соромитися. Краще вийти, ніж застрягнути, як я зазвичай кажу. Надворі вже все готове: вода, ноші, раб із губкою для вмивання.
Нам залишалося тільки подякувати йому за виявлену доброту й турботу.
І тільки тоді принесли й опустили на стіл величезного смаженого кабана. Трималхіон уважно його вивчив.
— Якого біса! — вигукнув він. — Цього кабана не випатрали! Клянуся Геркулесом, кухар до нього навіть не доторкнувся! Приведіть-но його сюди!