Тренуючи своїх солдатів, Рим прагне укріпити не лише їхнє тіло, а й дух. Страх також загартовує солдата для бою. Для будь-кого з легіонерів, які втекли з поля бою, закон вимагає смертної кари. На смерть можуть засудити і за лінощі. Будь-який римський воєначальник є навіть суворішим, аніж римський закон: він стежить за тим, щоб у війську закон був однаковим для всіх і виконувався беззастережно. На всіх тих, хто не виправдав високих сподівань, неминуче очікує одна гірка доля. Там де батіг, там і пряник. Полководці щедро обсипають нагородами тих солдатів, які виявили неабияку сміливість. У результаті командувач має до своїх послуг абсолютно кероване військо. У бою військо рухається, наче єдине тіло, — так швидко воно маневрує і миттєво реагує на накази. Хай би що вони робили, солдати діють злагоджено та дуже швидко доводять свою справу до кінця. Хай би що їм доводилося зносити, римські легіонери виявляють колосальне терпіння та стійкість. Тож римські завоювання є результатом заслуг, а не везіння. Беручи до уваги рівень планування, організації й, окрім того, дисципліни, чи варто дивуватися, що наша імперія розпростерлася від Євфрату на сході до океану на заході і від родючих лівійських земель на півдні до Рейну й Дунаю на півночі? Правильно буде сказати, що величина імперії співмірна величі самих римлян.
Римський солдат мусить відповідати найвищим стандартам. Як я вже казав, будь-яка недисциплінованість суворо карається. На солдата, який у бою вчинив щось усупереч отриманому наказу, чекає страта, навіть якщо його дії увінчались успіхом. Військо, яке не продемонструвало в бою справжньої римської дисципліни, піддають найсуворішому з усіх можливих покарань — децимації. Для цього спочатку вибирають одну з когорт[13], потім її ділять на групи по десять осіб кожна. Після цього кожна десятка тягне жереб, аби визначити, хто з них буде страчений рештою. Визначену таким чином жертву, незалежно від рангу і міри її власної провини, дев’ять її колишніх товаришів забивають до смерті палицями чи камінням. Для солдатів, що вціліли, також якийсь час має бути гірший раціон, наприклад ячмінь замість звичайної пшениці. Їх навіть можуть примусити встановлювати намети поза межами табірної огорожі, що має символізувати їхнє віддалення від війська.
Перша децимація відбулася через покоління після того, як царат було повалено, коли молодій республіці довелося воювати з вольсками[14]. Римські солдати, здавалося, прагнули поразки, а не перемоги. Вони зневажали своїх командирів-аристократів, а ті, своєю чергою, відплачували воякам ненавистю. Та попри всю жорстокість поводження командирів із простими легіонерами це протистояння вже вкорінилося так глибоко, що солдати діяли нарочито ліниво та неохоче геть в усьому. Їм наказували швидко йти в наступ — вони сповільнювали рух, наказували працювати — вони байдикували. То було військо віслюків, яким керували леви!
Коли їх шикували у бойовий порядок, вони тікали від вольсків під захист своїх таборів. Вони відмовлялися битися, доки не бачили, що ворог підступив безпосередньо під їхні укріплення й рубає на шматки задніх, тих, хто не встиг добігти до табору. Це примушувало їх нарешті починати битися та в останню хвилину відкидати ворога від стін. Катастрофи не ставалося, та було очевидно, що єдина турбота римських солдатів — захищати власний табір. Легіонерів аж ніяк не турбувало, що таким поводженням вони ганьблять Рим.
Один із командувачів, Аппій, відмовився миритися із тим набродом нехлюїв. Спочатку він хотів зібрати солдатів і жорстко закликати їх до порядку, але інші офіцери відрадили йому говорити з позиції сили з людьми, від доброї волі і керованості яких залежить його сила як командира. Солдати просто не захотіли б вислуховувати його повчання. Аппій вирішив тимчасово відступитись і дочекатися більш сприятливого моменту для того, щоб винуватці отримали все, на що заслуговували. Наступного дня він наказав війську вийти з табору. Вольски негайно атакували ар’єргард римської колони, і лави легіонерів змішались. Паніка була такою, що неможливо було розчути команди або вишикуватися в бойовий порядок, навіть римські штандарти кудись поділися. Зашпортуючись через тіла загиблих товаришів і кинуту ними зброю, солдати тікали з поля бою, пориваючись бігти назад до табору.
14
Вольски — народ умбро-окської мовної групи, що жив по сусідству з латинянами. Свого часу створили союз із еквами й етрусками, вели боротьбу з республікою. Рим часто бував на межі знищення, але незгоди між союзними племенами і політика римського сенату змусили вольсків у 338–329 р. до н. е. приєднатися до Рима.