ДІВЧА: Вибачте, докторе. Я не винна, що у вас закохуються нещасливі жінки.
ЛІКАР: Закохуються? Що ти верзеш?.. Господи Всевишній, коли завершиться цей день?
ДІВЧА: Завтра. Недовго залишилося.
ЛІКАР: Що?.. A, так. Якщо я правильно зрозумів, ти втекла з дому? Я мав би негайно про це повідомити твоєму дядькові або поліції.
ДІВЧА: Але ви ж не повідомите?..
ЛІКАР: От візьму й повідомлю, задля святого спокою... Маєш ліпшу пропозицію?
ДІВЧА: Прихистіть нас на одну ніч. Я нічого більшого не прошу, докторе. Бог вам віддячить.
ЛІКАР: Чому ти втекла від дядька?
ДІВЧА: Докторе, ви єдиний, кого я тут знаю...
Лунає дзвінок у двері. Дівча ховається за диван, на якому байдужо розвалився Пес. Входить Похмурий Чоловік.
ЧОЛОВІК: Привіт, брате.
ЛІКАР (дратівливо): Ну, привіт.
ЧОЛОВІК: Як ся маєш? Додому не поспішаєш?
ЛІКАР (з досадою): Здається, я знаю, яким вітром тебе занесло.
ЧОЛОВІК(перепрошує): Тим самим, брате, тим самим. (Зауважує Пса.) Це створіння я десь уже бачив... Відколи ти доглядаєш безхатченків?
ПЕС: Сам такий.
ЧОЛОВІК: Чого він гарчить? Не подобаюся?
ЛІКАР: Не знаю, не мій... Сотні вистачить? (Простягає Чоловікові гроші.)
ЧОЛОВІК (розгублено): Та, якщо можна кілька сотеньок... Ніяк не можу борги повіддавати.
ЛІКАР: Їй-богу, в усьому є межа! Від ранку люди ринуть, усі чогось просять, скаржаться, сподіваються... Піду й повішаюся, до біса все!
ЧОЛОВІК (до себе): Тобі нема через що вішатися, брате.
ЛІКАР: Ні, готівкою стільки не матиму. Ти тут зачекай, он, коньячку налий собі, а я збігаю до банкомата.
Лікар поспіхом накидає пальто й виходить. Проходячи повз Пса, плескає його за вухом.
ЛІКАР (до Пса): Злізай геть із дивана! Невихований собака!
Пес зістрибує долі, оббігає навкруги диван, бачить, що Лікар вийшов, знов застрибує на диван.
ПЕС: Нічого собі! Задрипаного дивана шкодує! У вітальні мого господаря ще й не такий стоїть, зі справжньої шкіри, з сальону. Хоч має людина чим пишатися.
Похмурий Чоловік наливає собі коньяку, вмащується поруч зі Псом і задумливо погладжує йому шию.
ЧОЛОВІК: Хороший песик, хороший.
ПЕС (гордовито): Ясно, що хороший.
ЧОЛОВІК: Що сказав? Бровко?.. Так тебе звати?
ПЕС (ображено): Ну ні, ви лишень послухайте! Шановний, поглянь на мене уважніше й поміркуй, чи може пес, що має такий респектабельний вигляд, називатися Бровком? Що? То ось, я... гм... (Міркує, закотивши очі вгору.) Боніфацій. Як і мій предок шляхетної крові, земля йому пухом, його величність різеншнауцер Боніфацій перший.
ЧОЛОВІК (недбало): Вибачте, дійсно, я це белькнув, добре вас не роздивившись... Урешті, яка різниця. Боніфацій, то Боніфацій. Однак, на мою думку, для собаки таке ім’я занадто довге.
ПЕС (ластиться): Ви можете кликати: Боні, Боні, Боні!
ЧОЛОВІК: Дякую. Не думаю, що прийдеться.
ПЕС: Шановний, ви — невиправний песиміст. Хоча, з біди... Я погодився би брати вас за господаря.
ЧОЛОВІК (здивовано): А цього я не побажав би й ворогу.
ПЕС. Маєте ворогів?
ЧОЛОВІК (хмурнішає): Як це сказати б. Якщо минуле можна назвати ворогом... Сьогодні трапилася дивна річ. На вокзалі сіло біля мене дівча, зовсім ще дитина, а вже з животом. Воно говорило такі речі... Таке ми промовляємо лише пошепки і зрідка. Я бачив це дитя вперше в житті, а воно поводилося так, наче ми були давні знайомі. Це мене несамовито налякало. Дівчина все говорила, говорила про події, що трапилися колись давним-давно. Вона витягувала з моєї голови думки, яких ніхто, окрім мене, не міг знати... І тоді трапилося чудо...
Позаду дивана, за спиною Похмурого Чоловіка з’являється Дівча й затуляє йому долонями очі. Світло на сцені згасає, їх освітлює лише промінь прожектора.
ЧОЛОВІК: Які ніжні, знайомі руки... Елено? Це ти?
ДІВЧА: Тсс, сиди спокійно. Тобі не можна мене бачити.
ЧОЛОВІК: Елено, де ти пропадала стільки років?
ДІВЧА: Літала, літала, літала... Я облетіла весь світ, бачила багато міст, людей, щасливих і нещасних... Інколи прилітала тебе провідати, надіялася змити втому в потоках твоїх думок... Утім твої думки такі чорні, коханий. Вони чорні й незрячі, мов ті паровози, запах яких ти так жадібно втягуєш у себе. Тобі не вдасться знайти мене на вокзалах. Можливо, на одному з них залишилося моє тіло, але чим тепер стало це тіло? Те саме тіло, яким зачарований ти надовго осліп. А пам’ятаєш, як солодко було колись заблукати в оманній імлі пристрасті?